Читати книгу - "Степан Бандера: людина і міф"

У деяких книгах прихильників Бандери зазначається, що саме за його провідництва ОУН у Галичині зміцніла, організувалася, а її активність досягла найвищої точки. Це не зовсім так. Звичайно, часті зміни провідників були значною перешкодою у створенні міцної організації, але вже за Габрусевича було закладено тривкі її основи.

А проте саме Степан Бандера зініціював проти-монопольну акцію, шкільну акцію, а також за його наказом відбулися два найголосніші замахи 1930-х рр.: убивство працівника радянського консульства у Львові А.Майлова і міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Перш ніж детально розглянути ці акції, вернімося трохи назад і розглянемо так звану справу Біласа і Данилишина, щоб сучасний читач зрозумів, як вони сприймалися українським населенням Галичини того часу.

Іван Габрусевич, Крайовий Провідник ОУН у 1931-32 рр.

Один із радянських публіцистів писав, що в 1930-х роках ОУН стала на шлях терору. Це не зовсім так, оскільки ОУН утворилася на базі об'єднання кількох націоналістичних організацій, головно УВО, про що ми вже говорили, а УВО замахи на тих, кого вважала ворогами України, мала за головний метод своєї діяльності. Вбивали поляків, які особливо переслідували українців, а також українців, які погоджувалися на співпрацю з поляками. Тепер ми можемо засуджувати ці вчинки з моральної точки зору, але так було, а історію не можна змінювати ні в кращий, ні в гірший бік. Український поет і журналіст Сидір Твердохліб був убитий бойовиками УВО в Кам'янці-Струмиловій 1922 р., після чого Євген Коновалець, який видав наказ про цей замах, змушений був виїхати з Галичини за кордон.

Революційна діяльність, як і будь-яка інша, вимагає коштів. Як відомо, в Росії революційний рух підтримував своїми грішми мільйонер Савва Морозов (потім наклав на себе руки), а легендарний Камо і тоді ще нікому не відомий Коба (він же Сталін) на Кавказі добували гроші для партії більшовиків пограбуванням банків. Не доводиться дивуватися, що тим же шляхом пішли націоналісти в Галичині, тільки вони переважно нападали на пошти чи поштові підводи, коли ті перевозили гроші. Кілька таких акцій пройшли успішно: учасники нападу забирали гроші і зникали безслідно. Польська поліція збилася з ніг, але не змогла знайти жодних слідів. І от трапилась невдача в невеличкому містечку Городок, що переросла в національну трагедію.

Напад на пошту в Городку старанно готувався на протязі кількох місяців, займалися цим провідник КЕ ОУН Богдан Кордюк, бойовий референт Роман Шухевич і його новий помічник Микола Лебедь. Для участі в операції підібрали 12 бойовиків, з них Дмитро Данилишин і Василь Білас повинні були зайти на пошту і забрати гроші, а інші мали забезпечити відступ. Стріляти дозволялось лише за крайньої необхідності.

Операція почалася з невдачі: невчасно були доставлені запасні набої до револьверів, і бойовикам довелося провести добу у випадковій клуні, а був кінець листопада. Далі невдачі продовжувалися: судячи з усього, поліція була попереджена. Пізніше стало відомо, що в рядах ОУН діяв польський агент Роман Барановський, якого, зрештою, наступного року самі поляки запідозрили у «подвійній грі», і на суді виявилася його провокаційна роль. В усякому разі, всупереч відомостям, що на пошті немає озброєної охорони, тільки бойовики зайшли туди і наказали присутнім підвести руки вгору, як пролунали постріли. Гроші все-таки вдалося взяти, але коли бойовики вийшли з пошти, пролунали постріли з прилеглого будинку. Один з бойовиків, Володимир Старик, був убитий, другий, Юрій Березинський, брат дружини Романа Шухевича, майбутнього головнокомандувача УПА, поранений застрелився, іншим вдалося втекти. Проте коли Білас і Данилишин пробралися на станцію Наварія Глинна, щоб сісти на поїзд, вони натрапили на поліціянтів, які вже знали про напад в Городку і перевіряли документи у всіх пасажирів. Замість документів, Данилишин вихопив з кишені револьвер, застрелив одного поліціянта, поранив іншого, і вони кинулися тікати. Їх схопили тільки наступного дня в селі Розвадів самі ж українські селяни, яким було сказано, що поліція розшукує двох розбійників.

Володимир Старик, згинув у бойовій акції ОУН в Городку 30 листопада 1932 р. на 22році свого життя

Зараз, мабуть, найдоцільніше буде навести свідчення на суді священика с.Розвадів о.Киндія: «Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов за ними і почув крики: «Розбійники! Лапайте!» Зразу я подумав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: «Бий! Забий!» На гостинці я почув постріли. Після того рознеслися голоси: «Він уже не має набоїв, приступай безпечно!» Зі зворушення я не міг бігти і пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, шоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому їх треба убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відібрати від людей дрючки, але люди були такі роз'юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один з лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів їм текла кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я ще в житті не бачив: один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: «Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви будете так воювати, то України ніколи не будете мати». Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання!» Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли стояли люди з дрючками, а вони на горбу, пригадала мені, що так мусіло бути, як на Голготі розпинали Христа. Люди похилили голови і не знали,