Читати книгу - "Степан Бандера: людина і міф"

22 грудня у Львові засуджено до страти Дмитра Данилишина, Василя Біласа і Маріяна Жураківського, причетність Зенона Коссака не була доведена. Маріяну Жураківському президент Польщі змінив кару смерті на 15 років ув'язнення. Білас і Данилишин були повішені наступного дня о 6 годині 30 хвилин у дворі львівської тюрми «Бригідки». Перед смертю матері Біласа, яка була рідною

сестрою Данилишина, дали дозвіл побачитися з кожним окремо по 5 хвилин (пригадаймо долю Сороки і Зарицької). Останніми словами Данилишина на ешафоті були: «Мені тільки дуже жаль, що я не можу ще раз умерти за Україну». Білас вигукнув: «Хай живе Укр…» - далі не встиг. Свідчення про таку їх поведінку зберегли адвокати, які були присутні на страті. В цей момент по всіх львівських церквах та й по всій Галичині задзвонили дзвони, правилися поминальні служби. Польська поліція не втручалася, побоюючися спонтанних масових бунтів.

Ю. М. Березинський, поранений у бойовій акції ОУН в Городку, застрілився, щоб не попасти в руки ворога

Автором задуму перетворити фактичний провал акції в високу національну трагедію був саме Степан Бандера, і, мабуть, саме це зупинило вибір Євгена Коновальця на ньому.

У такій ситуації до Проводу прийшов Степан Бандера, і слід визнати, що при ньому діяльність ОУН стала різноманітнішою і захопила ширші кола людей. Продовжувалися замахи на окремих осіб, поширювалась націоналістична література, але й розпочалися інші акції, які виходили за межі суто підпільної роботи.

Найперше слід назвати культ стрілецьких могил. Щоб сучасний читач міг повною мірою зрозуміти, чим були. для галичан того часу полеглі січові стрільці (їх чомусь називали «усусусами» - через три «с»), треба було б написати окрему книгу. Зрештою, такі книги вже написані, хто зацікавиться, може спробувати їх розшукати, а тут зазначимо лише, що для мешканців кожного населеного пункту на Західній Україні могили січових стрільців на місцевому кладовищі нагадували про їхніх чоловіків, батьків, синів, братів, які полягли за незалежну Україну, а могили їх невідомі.

Отже, ті стрілецькі могили почали впорядковувати: ставили на них пам'ятники або хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби, влаштовували віча. У селах, де не було таких могил, насипали символічну і встановлювали на ній хреста.

Польська влада швидко зорієнтувалася, чим це їй загрожує, і повела боротьбу: поліція і шовіністичнії елементи нищили могили, скидали пам'ятники, зрубували хрести. Не раз це робилося вночі (згадайте, як у 1990 р. в с. Старий Угринів «спеціалісти підривної справи» за наказом військового міністра СРСР Язова вночі двічі знищували пам'ятник Степанові Бандері).

Наступною за важливістю була антиалкогольна акція. Потребуючи грошей для зміцнення державності, польська влада оголосила державну монополію на тютюнові вироби й алкоголь. У відповідь ОУН закликала всіх свідомих українців кинути палити і не вживати алкоголю, щоб, по-перше, не руйнувати свого здоров'я, а по-друге, не підтримувати своїми грішми ворожу владу.

Третьою була шкільна акція, неоднозначно сприйнята навіть щирими патріотами-українцями.

Василь Білас, 21-річний бойовик ОУН, повішений поляками у львівській в'язниці «Бригідки».

Наново створеній після двохсотлітнього небуття польській державі, якщо дивитися з точки зору її інтересів, зовсім ні до чого були якісь українці, які пам'ятали, що колись Україна була незалежною державою. І в першу чергу треба було виховати молоде покоління в дусі відданості Польщі, її державним символам, її вождям. З цією метою скорочувалася кількість українських шкіл (чи ж не так було в повоєнні роки по всій Україні, понадто після того, як Микита Сергійович Хрущов сказав, що чим швидше ми всі перейдемо на російську мову, тим швидше збудуємо комунізм). В інших школах вводилося викладання двома мовами: українською і польською (знову таки дуже схоже на намагання деяких сучасних сил влаштовувати в одній школі російські й українські класи). А ще у школи присилалися вчителі-поляки, заборонялося учням спілкуватися межи собою українською мовою, влаштовувалися урочисті відзначення польських державних свят.

Провід ОУН зрозумів небезпеку такої ситуації і влаштував шкільну акцію протесту, яка справила тим більше враження, що відбулася в один день у всіх українських землях під владою Польщі. Звичайно, це вимагало великої попередньої організаційної роботи, і слід сказати, що вона була проведена блискуче, польська поліція до останньої миті ні про що не знала. Акція була така: у школах понищено державні емблеми, діти з синьо-жовтими прапорцями марширували вулицями, скандуючи: «Вимагаємо українських шкіл! Геть польських учителів!» Одночасно поширювалась велика кількість раніше видрукуваних листівок і брошур. За даними «архіву Сеника», брошур було виготовлено 6 тисяч, а листівок - аж 92 тисячі. Польська газета «Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни» визнала, що у шкільній акції взяли участь десятки тисяч дітей.

Звичайно, діти з захопленням брали участь у цій акції, чого не можна сказати про деяких батьків і українських політиків поміркованого напряму, які вважали боротьбу за незалежну Україну безнадійною і бачили сенс своєї діяльності у захисті національно-культурних прав українців під владою Польщі. Все ж ця акція підтвердила організаційні здібності Степана Бандери, а діти, підростаючи, поповнювали ряди ОУН, а потім і УПА.

Дмитро Данилишин, 24-річний бойовик ОУН, повішений поляками у Львові 23 грудня 1932 р.

Не маючи змоги детально розповідати про всі події 1933-1934 рр., зупинимося лише на двох так званих атентатах: убивстві радянського консула у Львові і вбивстві міністра Перацького, причому цю другу акцію буде винесено в окремий розділ.

Вже загальновідомо, що в Україні у 1932-1933 рр. панував жахливий, свідомо спланований Сталіним і його оточенням, голод. Доходило навіть до непоодиноких випадків канібальства, від голоду померла велика кількість людей (орієнтовно називається цифра 8 мільйонів). Це не заперечують навіть комуністи. Більше того, поет-комуніст Борис Олійник став ініціатором спорудження пам'ятника жертвам великого голодомору. Але в той час радянська влада офіційно категорично заперечувала будь-який голод в Україні і відмовлялася від гуманітарної допомоги світової громадськості.

Провід ОУН вирішив на знак протесту вбити радянського консула у Львові. Ця акція була дуже старанно і продумано організована. Спочатку дівчата з розвідувального відділу провели обстеження зовнішнього вигляду консульства, а один член ОУН, Роман Сеньків, пішов на прийом до консула під приводом, що хоче виїхати до Радянського Союзу. Він подав опис внутрішнього приміщення та зовнішності консула. Оголошений заклик до добровольців. З тих, що зголосилися, вибрали селянського хлопця Миколу Лемика. Володимир Бєляєв назвав його куркульським сином, але дивний то був батько-куркуль, що рідного сина не хотів, - чи не міг? - належним чином одягнути. Лемикові зібрали грошей, щоб він міг належно одягнутися,