Читати книгу - "Степовий пірат"

Через кілька днів після перемоги його разом із супроводом затримує невідомий загін. Роздратований, він вимагає від командира рапорту, але у відповідь чує лише: «руки вгору». Це партизани Махна й Щуся разом із недобитками групи Єрмократьєва. Селяни трохи глумляться зі штабс-капітана, а потім роздягненого прив’язують до дерева. За мотузку встромлюють гранату з висмикнутим кільцем. Секретар Мазухіна принаймні не мучиться — він просто дістає кулю. Охорону роззброюють і відпускають на волю. У Мазухіна партизани знаходять запрошення на іменини поміщика Миргородського і, недовго думаючи, вирішують ним скористатися. Принаймні місце при столі для штабс-капітана не пропаде марно.

Сподіваючись на гарну розвагу, Махно у формі Мазухіна, а Щусь у мундирі секретаря в’їжджають до маєтку Миргородського. Вони відрекомендовуються як ад’ютант штабс-капітана і командир карального загону. Пояснюють, що Мазухіна затримали дорогою якісь невідкладні справи, але він невдовзі приєднається до них. Миргородський з підозрою приглядається до гостей, бо довговолосі офіцери — це не звичне видовище. Однак не випитує, щоб не виглядати хамом. Коли вони заходять до зали, їх вітають голосні крики присутніх: «Ура російським офіцерам!». У відповідь вони всміхаються, злегка кланяються, віддають честь і займають місця при столі.

Тут присутні господар із господинею, відставний генерал, кілька австрійських офіцерів, якийсь підполковник, двоє сусідів-поміщиків, дівчата й молодики. Дзеленчать склянки, стукотять виделки, Миргородський приймає гостей. Хтось піднімає келишок у бік новоприбулих: «Бажаємо успіхів у полюванні на бандита Махна!». Цей тост — прекрасний привід, щоби закінчити прийняття.

Удаваний ад’ютант штабс-капітана Мазухіна зривається з місця, витягає з-за пазухи бомбу і з криком: «Махно — це я, буржуї!» — вкидає її до кришталевої вази. Остовпілі гості стоять із піднятими келишками й мовчки дивляться, як догорає гніт. Махно і Щусь кидаються до дверей. Вибух і тиша. Серед руїн і диму видно лише господаря з відірваною рукою, що здригається у конвульсіях, і підполковника, який захлинається власною кров’ю. Інші не подають жодних ознак життя.

Махно мав радше жорстоке почуття гумору. Восени 1918 року, їдучи відвідати такого собі Шредера, йому до рук потрапив місцевий поміщик Классен. Тамтешні можновладці мали, як бачимо, ризикований звичай відвідувати одне одного в ті неспокійні часи. Партизани зупиняють елеґантний фаетон Классена, запряжений четвіркою породистих скакунів. Вони роздягають і спутують шляхтича, а потім до розваги долучається Махно: «Як дострибаєш до Гуляйполя, так живий будеш, а ні — то вб’ю!». Нещасний поміщик стрибав, як заєць, але коли партизани вже насміялися досхочу, Махно просто підійшов і застрелив його. Селянські загони, з почуттям, що не лише сила, а й правда на їхньому боці, брали на землевласниках суворий реванш.

Успіхи загону додають сміливості його членам, а зухвалість перетворюється на військову славу. Махновці нахабні й невловимі. Що може собі дозволити все ще не надто сильний, погано озброєний і малодосвідчений партизанський загін? Багато чого. Махно ламає голову, чим ще здивувати околицю. Котрогось разу його загін, перевдягнутий на весільний кортеж, без перешкод в’їжджає до села. В ролі нареченої сам Махно, який — свідчать численні спогади — любив акторські виклики. Під штабом розквартированої в селі частини «весілля» несподівано відкриває вогонь зі схованих на возах кулеметів. Бій триває недовго, кілька гранат, вкинутих до вікна, завершують справу.

Козирем махновців була непередбачуваність. Вони діяли нетипово, але водночас безтурботно й безвідповідально. Не раз щастя мали більше, ніж розуму. В середині листопада після страшної пиятики в селі Темирівка вони поснули покотом, не подбавши про виставлення варти. До села легко підкрався угорський загін. Після перших пострілів половина махновців, вирваних із п’яного сну, розбіглася у паніці степом. Махна поранили в руку (це перша бойова рана Нестора Івановича), Щуся — в обидві ноги. В останню мить їх посадили на імпровізовані ноші й донесли до тачанок.

Осінь 1918 року на Україні закінчується бурхливо. Німці капітулюють 11 листопада, а Скоропадський, намагаючись урятувати владу, декларує перехід на бік «білої» монархістської Росії й Антанти. На звістку про зміну курсу гетьмана активізуються політики колишньої Центральної Ради, патріотичні соціалісти, і створюють новий орган — Директорію. Його очолює Володимир Винниченко, за військові справи відповідає Симон Петлюра, якого призначають головним отаманом. Сили Директорії займають Київ 14 грудня, за кілька днів до цього вони беруть під контроль також Катеринослав. Гуляйполе, що вже два тижні знову в руках Махна, не збирається однак підпорядковуватись новій владі.

На межі листопада й грудня 1918 року до махновців приєднується група з Новоспасівки, тобто нинішнього Осипенка, величезного села на березі Азовського моря. З цього загону вийшли пізніші головні очільники махновського руху: Трохим Вдовиченко, Віктор Білаш та Василь Куриленко.

Перший із них, ровесник Нестора Івановича, учасник Першої світової війни у званні хорунжого царської армії, за мужність був відзначений георгіївським хрестом. У махновців він став командиром одного з чотирьох корпусів. Білаш — залізничник, анархіст від 1908 року — був, зокрема, начальником штабу і командиром бригади. За участь у махновщині були вбиті його дід, батько, двоє братів і спалене все господарство. Останній із новоспасівської трійці, Василь Куриленко, служив у царській армії уланом. За професією він був шевцем і, як Білаш, від 1910 року — анархістом. Серед іншого він виконував функції командира бригади махновців у часи союзу з більшовиками. Один із учасників руху і водночас його літописець Всеволод Ейхенбаум «Волін» писав, що «за своїми військовими здібностями... Куриленко ні в чому не поступався Махнові і навіть перевершував його широтою поглядів». Чому ж тоді він не став очільником партизанів? Йому бракувало харизми й авторитету, відповідає Волін, того, чим завойовував прихильність людей «простіший, сміливіший, справжній товариш і селянин» Махно.

Сам Волін приєднався до руху дещо пізніше. За словами злостивого Миколи Герасименка, білогвардійця, автора спогадів про махновщину, «своєю розтріпаною постаттю, що не визнавала води, гребеня та щітки, він нагадував недолікованого божевільного», проте був анархістом із міжнародним іменем та стажем. Він походив із Воронежа. Засуджений до заслання, втік до Франції, пізніше протягом якогось часу діяв серед робітників у Сполучених Штатах. 1917 року організував анархістську пропаганду в Петрограді. Був одним із засновників і фактичним керівником Конфедерації Анархістських Організацій України «Набат».

Саме від її імені