Читати книгу - "Трудівники моря"

Цивілізація Нормандського архіпелагу йде вперед, і її не зупинити. Це цивілізація самобутня, що аж ніяк не заважає їй виявляти гостинність і національну терпимість. У XVII столітті на ній відбилась англійська революція, а в XIX — французька. Двічі її глибоко стрясло віяння незалежності.

Зрештою, всі архіпелаги — вільні краї. В цьому виявляється таємнича дія моря і вітру.

Нормандські острови, колись страхітливі, стали дуже приємною місцевістю. Рифи, колись небезпечні, стали місцем притулку. Край поневірянь перетворився на берег порятунку. Сюди пристають ті, хто вибрався з небезпеки. Сюди збігаються всі, хто зазнав катастрофи, чи то від бурі на морі, Чи внаслідок революційної діяльності. Цих людей, мореплавця і політичного вигнанця, обдавало піною різних морів, але сушаться вони разом і відігріваються в променях тутешнього лагідного сонця. Молодий Шатобріан, бідний, нікому не відомий, позбавлений батьківщини, якось сидів на камені старовинної гернсейської набережної. Добра літня жінка запитала його: «Чи не допомогти вам чимось, мій друже?» Яку глибоку душевну втіху, який дивний спокій відчув француз-вигнанець, зачувши на Нормандських островах мову своєї батьківщини. Для нього вона — втілення самої цивілізації, в ній він відчув голос рідних провінцій, вигуки в наших портах, пісеньки наших вулиць і полів. Reminiscitur Argos[53]. Людовік XIV не без користі влив у цю давню нормандську народність чималий контингент справжніх французів, які бездоганно говорили рідною мовою; відміна Нантського едикту відродила французьку мову на островах Ла-Маншського архіпелагу. Опинившись поза межами Франції, французи воліють доживати віку на цих островах, тут посеред скель вони дають волю своїм мріям і маренням, чекають кращих днів; вибір саме цієї місцевості пояснюється ще й тим, що їх вабить сюди чар зустрічі з рідною мовою. Маркіз де Рів'єр[54], той самий, якому Карл X одного разу сказав: «До речі, я забув тебе повідомити, що я призначив тобі титул герцога», плакав від зворушення, дивлячись на джерсейські яблуні, і надавав перевагу П'єр-роуду в Сент-Ельє перед Оксфорд-стріт у Лондоні. В цьому ж таки П'єр-роуді мешкав герцог Анвільський, він же Роган і Ларошфуко[55]. Одного разу герцог Анвільський, у якого була стара мисливська такса, запросив лікаря з Сент-Ельє, щоб проконсультуватися з ним про своє здоров'я, а заодно перевірити стан здоров'я собаки. Він попросив лікаря виписати для такси рецепт. Собака був цілком здоровий — вельможа просто бавився. Лікар виписав рецепт. Другого дня герцог одержав від нього такий рахунок: «За дві консультації:

1. Панові герцогу — один луїдор.

2. Його собаці — десять луїдорів».

Сама доля визначила Нормандським островам стати місцем притулку. Які тільки люди, гнані нещасною долею, не знаходили тут пристановища — від Карла II, коли йому довелося тікати від Кромвеля, до герцога Беррійського[56], якому доля судила зустрітися з Лувелем! Близько двох тисяч років тому сюди ввірвався Цезар, рокований на загибель від руки Брута. Починаючи з XVIІ століття, ці острови побраталися з усім світом, перед яким уславилися своєю гостинністю, їм властива безсторонність, ява позначає усі краї, що дають захисток зайшлим людям. Острів'яни, дарма що вони роялісти, не цураються поверженої республіки; вони гугеноти, але визнають емігрантів-католиків. Навіть більше, настільки люб'язні щодо них, що, як ми вже казали, так само, як і вони, ненавидять Вольтера. Коли ж, на думку багатьох, в тім числі й на думку державної церкви, ненавидіти ваших ворогів — найкращий спосіб любити нас, то католики, очевидно, вважають, що їх дуже люблять на Ла-маншських островах.

Прибулець, який уникнув загибелі в корабельній катастрофі і знайшов тут тимчасовий сховок, не знаючи, що йому готує доля, трапляється, відчуває глибоку пригніченість, бо навіть повітря в цих пустельних місцях сповнене відчаю; та раптом він вловлює на собі лагідний, легковійний подув вітру й оживає. Що це за подув? Відлуння, слово чи, може, зітхання? Ні, то щось невловиме. Але того «чогось» досить. Хто з нас на цьому світі не відчув могутності цього «щось»!

Років десять-дванадцять тому француз, що недавно поселився на Гернсеї, блукав по одній з піщаних дюн західного узбережжя; йому було тоскно, самотньо; він думав про втрачену батьківщину. По Парижу прогулюються, а на Гернсеї — блукають. Острів видавався йому лиховісним. Весь обрій застеляв туман, хвилі били в берег, море шпурляло на скелі громаддя спінених валів, небо було чорне й зловісне. Одначе була весна, але весна на морі має своє страшне ім'я — «рівнодення». Це пора ураганів, а не зефірів, і можна пригадати травневий день, коли під ударами вітру морська піна злітала на двадцять стіп вище від вершка сигнальної щогли на найвищому майданчику замку Корне. У француза було таке відчуття, ніби він в Англії: він не знав по-англійськи жодного слова; старий розірваний вітром англійський прапор лопотів над напівзруйнованою вежею край оголеного мису; поблизу тулилися дві або три халупи, а вдалині, скільки сягало око, тяглися сипучі піски, чагарники, зарослі вересу і колючого терну — одне слово, ланди; подекуди виднілися вуглуваті обриси приземкуватих батарей з широкими амбразурами; кам'яні брили, обтесані людською рукою, навівали такий же сум, як і скелі, позализувані морськими хвилями; француз відчув, що його охоплює глибока душевна скорбота, з якої починається ностальгія — туга за батьківщиною; він слухав, він дивився — ніде ніякого просвітку; баклани в пошуках здобичі, хмари, що