Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Варто також зауважити, що за підтримки Фонду Фрідріха Еберта, Гете-Інституту, Гуманітарного центру історії та культури Східно-Центральної Європи (м. Лейпциг), Інституту гуманітарних наук (м. Відень) в Україні та поза її межами останнім часом пройшла низка міжнародних наукових конференцій, на яких дослідники з Німеччини Д. Поль, Ф. Гальчевські, Ф. Грелька, Н. Фрай, В. Їльге, Ф. Тьєр, С. Трьобст та інші в контексті німецько-українських відносин часів війни порушували й українсько-польську проблематику. А опублікована на шпальтах часопису «Критика» стаття Вільфрида Їльге «Змагання жертв» навіть викликала жваву полеміку серед українських науковців[66].
Було б незрозуміло, якби, говорячи про науковий доробок зарубіжної історіографії в дослідженні українсько-польського конфлікту періоду Другої світової війни, ми не згадали про реакцію українських істориків на появу серії переважно публіцистичних праць канадського дослідника В. Поліщука, опублікованих англійською, польською та українською мовами[67]. У нас є всі підстави вважати, що ці книжки, написані в легкій для сприйняття і засвоєння пересічними громадянами формі, справили неабияке враження на тих читачів, що мали можливість і бажання з ними ознайомитися.
Інтерес до праць В. Поліщука багатьох людей міг бути викликаний ще й тим, що були вони «сповіддю українця», тобто автор свідомо підкреслював своє українське походження (був з Волині, а до того ж нібито через свої антикомуністичні переконання був змушений емігрувати до Канади) і, незважаючи на це, однозначно оцінював діяльність ОУН і УПА в роки війни та після її завершення як «злочинну».
Ми б не звертали особливої уваги на творчість В. Поліщука, оскільки його роботи базуються не на документальній основі, але багато із зроблених ним тверджень поділяється частиною польських та й не лише польських науковців. Саме це змушує нас згадувати про них і полемізувати з цього приводу.
Одна з головних тез В. Поліщука є такою: «...не в історії двох народів — українців і поляків — слід шукати першопричини мордів поляків, не в національному характері українців. Але в злочинній ідеології ОУН, яка зуміла збунтувати велику частину українців Західної України проти поляків, а як не збунтувати, то терором примусити до виступів проти них»[68].
Саме в характері цієї ідеології, а не, скажімо, в заходах польських урядів щодо української меншини в міжвоєнний період чи гітлерівській політиці часів війни «devide et impere» вбачає він головну причину «волинської різанини» 1943 р. і подібних за змістом подій 1944 р. у Східній Галичині. На думку автора з Канади, і «пацифікація» українського населення, що проводилася польською владою в 1930 р. у Східній Галичині, і нищення православних церков на Холмщині в 1938–1939 рр., і шовіністичні настрої поляків щодо західноукраїнських земель під час війни і т. д. і т. ін., і все це разом узяте лише сприяли підбурюванню українців до вбивств поляків, але самі по собі не були їх причиною.
Утім постає питання: якщо причина антипольських виступів ОУН на Волині і у Східній Галичині полягає лише в її ідеології, то чому вона не застосовувала її у своїй практиці скрізь, скажімо, стосовно угорців і чехо-словаків на Закарпатті, чи румунів на Буковині, або до тих самих поляків на землях, що лежали східніше від довоєнного кордону II Речі Посполитої, адже, наприклад, на Житомирщині польської людності було не менше, ніж на Волині?
Виникає і друге питання: а якою мірою сама ідеологія і практика ОУН, зокрема її терористична діяльність стосовно польських урядовців у довоєнний період, була наслідком шовіністичних настроїв щодо західноукраїнських земель самих поляків, а за часів німецької окупації наслідком їхніх спроб опанувати тут найважливіші ділянки адміністративно-господарського апарату шляхом відсторонення українців?
І потім, акти індивідуального терору щодо окремих польських державних діячів започаткувала не ОУН і навіть не Українська військова організація (УВО). Цей терор почався значно раніше. Згадаймо хоча б про вбивство в 1908 р. намісника Галичини графа Анджея Потоцького, здійснене українським студентом Мирославом Січинським.
Так само не можна вважати Дмитра Донцова, про якого В. Поліщук говорить як про головного ідеолога українського націоналізму, відповідальним за антипольський терор, оскільки Донцов якраз був прихильником українсько-польського співробітництва.
Зроблені нами зауваження зовсім не означають, що ми не розуміємо тієї ролі, яку відіграв у дестабілізації українсько-польських взаємин у міжвоєнний період так званий український інтегральний націоналізм з його практикою терору. І ми не збираємося захищати ідеологічні або практичні аспекти в діяльності ОУН. Українські дослідники лише мусять об’єктивно розібратися в суті проблеми.
Один із найвідоміших західних українських інтелектуалів і патріотів Богдан Осадчук, який за часів війни сам вважав себе завзятим націоналістом, закликав усіх уже в наш час «не потурати українському націоналізму»[69], засуджуючи пануючу в Радянській Україні одну тоталітарну ідеологію та піднімаючи при цьому на щит іншу, і з цим важко не погодитися.
Основним недоліком праці канадського автора, як ми вважаємо, є заданість його концепції (що, до речі, видно вже із самої назви),
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)», після закриття браузера.