Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

яку він намагається будь що обґрунтувати. Йдеться про єдине прагнення В. Поліщука довести злочинність ідеології і практики ОУН-УПА, а не розібратися об’єктивно в мотивах дій учасників українсько-польського конфлікту, не спробувати усвідомити умови, в яких їм довелося діяти. На нашу думку, лише за останнього підходу ми будемо здатні з’ясувати, що ж насправді сталося у взаєминах між українцями і поляками в те воєнне лихоліття[70].

3. Польська історіографія «важких питань» українсько-польських відносин 1939–1947 рр. в оцінці українського історика

Цілком зрозуміло, що найбільший внесок у розробку історії діяльності польського підпілля в роки війни та його протиборства з українським націоналістичним рухом на території Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Волині та Східної Галичини зробила польська історіографія. Ще 1973 р. у видавництві Міністерства національної оборони Польщі вийшла праця А. Щесняка і В. Шоти[71], яка спиралася на широке документальне підґрунтя, забезпечене, головним чином, архівами спецслужб комуністичної Польщі. У ній хоча і давалася вкрай негативна оцінка ОУН і УПА, проте вперше було подано розгорнуту панораму їхньої діяльності, боротьби, а водночас і співпраці українського підпілля з польським «пролондонським» табором. На книгу дав свої ґрунтовні критичні зауваження представник української історіографії з діаспори П. Терещук[72]. Врешті-решт, через великий контраст між представленим у ній матеріалом і офіційно існуючими на той час у польському суспільстві ідеологічними постулатами книгу було вилучено з наукового обігу.

Характерною рисою історичної літератури з цієї теми за часів Польської Народної Республіки було замовчування одних і надмірне випинання інших фактів. Так, про діяльність Армії Крайової у Східній Галичині не писали взагалі, а про найбільше польське партизанське з’єднання часів війни — 27-му Волинську піхотну дивізію АК згадували побіжно, намагаючись протиставити її «добрих» солдатів «панським» офіцерам. Натомість перебільшувалася роль тих поляків, що опинилися в радянських партизанських загонах. Спогади колишніх вояків АК з Волині могли з’являтися винятково з відповідним ідеологічним вступом або коментарем. Влада не дозволяла навіть проводити підрахунки втрат серед польського населення в Західній Україні, понесених унаслідок дій формувань УПА.

Ще більш перекрученою подавалася польською історіографією часів ПНР історія діяльності ОУН і УПА. Польські науковці, як правило, цілком замовчували факти боротьби українського самостійницького руху проти гітлерівців, а також тривалого опору українських повстанців радянській владі в Західній Україні в 1944–1954 роках. Натомість вони робили акцент на німецько-українській співпраці в роки війни, випинали окремі випадки особливо жорстоких мордувань польської людності загонами УПА. На такий підхід у недалекому минулому своїх колег-співвітчизників до оцінки проблеми ОУН-УПА вказують і сучасні польські історики[73].

За словами одного з них — А. Фрішке, на громадську думку в Польщі аж до кінця 1980-х років домінуючий вплив здійснювали книги Е. Пруса[74], який «дивився на польсько-українські справи у XX столітті винятково крізь призму злочинів і українського фашизму»[75].

Після політичних змін у країні 1989 р. і зникнення цензури в Польщі з’явилися десятки праць на тему українсько-польських відносин у 1939–1948 рр. За своїм характером переважна більшість принципово відрізнялася від попередніх історичних видань і скоріше продовжувала традиції найславетнішого польського емігрантського часопису паризької «Культури» та підпільних публікацій «Солідарності»[76].

Уже перші дослідження Б. Скарадзинського, Т. Ольшанського, А. Земби[77] продемонстрували прагнення польських інтелектуалів до «ревізії» негативного образу українця, що складався в Польщі впродовж десятиліть «завдяки» зусиллям несумлінних політиків, журналістів та науковців. До групи «ревізіоністів» (так принаймні вони самі себе називають) слід зарахувати також таких дослідників, як В. Менджецький, Г. Грицюк, Т. Стриєк, З. Ковалевський, А. Сова, Г. Мазур, Р. Внук, та особливо Г. Мотика з огляду на написану ним фундаментальну та «одну з найбільш революційних» у польській історіографії на тему УПА та українсько-польської боротьби часів війни монографію