Читати книгу - "Чорний Загін"

-- Що в біса відбувається? – закричав я.

-- Будь ласка, сер, -- сказала дівчина біля дверей. – Ваші друзі не заплатили за випивку.

Вона кинула на бармена злісний погляд.

-- Брешеш, шльондро.

В таверні дотримувалися правила: отримав – заплатив. Я поглянув на Лейтенанта. Той погодився зі мною. Я перевів погляд на бармена. Відчув його жадібність. Він гадав, що ми настільки п’яні, що заплатимо двічі.

-- Одноокий, ти вибрав це бандитське лігво, ти і розбирайся, -- сказав Елмо.

Сказано -- зроблено. Одноокий заверещав, як недорізана свиня…

З-під нашого стола кулею вилетіла чотирирука почвара, розміром з шимпанзе, напала на служницю біля дверей і залишила сліди зубів у неї на стегні. Тоді накинулася на гору м’язів з дрючинами. Чолов’яга стікав кров’ю в десяти місцях, перш ніж збагнув, що відбувається.

Ваза з фруктами, що стояла на столі посеред кімнати, зникла в чорному диму. Через секунду вона з’явилася знов – по самі вінця заповнена отруйними зміями.

В бармена відвисла щелепа. В нього з рота посипалися жуки-скарабеї.

Серед цієї метушні нам вдалося накивати п’ятами. Одноокий завивав і реготав всю дорогу.

Капітан пильно дивився на нас. Ми стояли перед його столом, спираючись один на одного. Одноокий досі не міг позбутися нападів сміху. Навіть Лейтенант не міг зберегти поважний вираз обличчя.

-- Вони п’яні, -- сказав йому Капітан.

-- Готовченки, -- погодився Одноокий. – П’яні в зюзю, в сраку, в драбадан.

Лейтенант дав йому стусана в нирку.

-- Сідайте. Постарайтеся поводитися ґречно, поки ви тут.

Тут – це розкішний сад, небо і земля в порівнянні з нашим попереднім пристанищем. Тут навіть шльондри благородної крові. Рослини та ландшафтна архітектура ділили сад на відокремлені зони. Навколо ставки, альтанки, кам’яні доріжки та всеохоплюючий запах квітів у повітрі.

-- Занадто розкішно, як на нас, -- зауважив я.

-- З якої нагоди ми тут? – запитав Лейтенант. Решта кинулася займати місця.

Капітан відхопив великий, кам’яний стіл, за яким могло розміститися до двадцяти осіб.

-- Ми тут гості. Поводьтеся відповідно.

Капітан погладив символ на серці, який вказував, що він знаходиться під захистом Ловця Душ. У кожного з нас був такий, та ніхто не носив їх. Жест Капітана натякав, щоб ми виправили цей недолік.

-- Ми гості Поневоленого? – запитав я. Я спробував побороти наслідки елю. Це обов’язково повинно потрапити в Літопис.

-- Ні. Значки – для зручності обслуги закладу, -- він махнув долонею. Всі навколо носили значки, що свідчили про зв'язок з тим чи іншим Поневоленим. Я розпізнав кілька з них. Ревун. Нічний жах. Буревісниця. Кульгавий.

-- Наш господар хоче завербуватися в Загін.

-- Він хоче вступити в Чорний Загін? – запитав Одноокий. – Цей йолоп що, геть з глузду з’їхав?

Відтоді, як ми прийняли останнього новобранця, минули роки.

Капітан знизав плечима, посміхнувся.

-- Одного разу, певний маг вступив.

-- І досі шкодує, -- пробурчав Одноокий.

-- Тоді чому він досі з нами? – запитав я.

Одноокий не відповів. Загін покидають тільки вперед ногами. Загін це наш дім.

-- Який він? – поцікавився Лейтенант.

Капітан закрив очі.

-- Дивний. Може стати нам в пригоді. Мені подобається. Але судити вам. Ось він. – Капітан вказав пальцем на чоловіка, що оглядав сад. На ньому був сірий, обірваний та полатаний одяг. Він був невисокого зросту, худорлявий і смуглявий. Чорнобривий красень. Років під тридцять. Непоказний…

Хоча… Придивившись, можна було розгледіти дещо дивовижне. Якусь силу, брак виразу на обличчі, щось в його поставі. Сад його не лякав.

Люди дивилися на нього і відвертали носа. За лахміттям вони не бачили людину. В них на обличчях малювалася відраза. Досить того, що нас пустили в середину. Тепер ще цей злидар.

Парадно одягнений слуга підійшов, щоб вказати йому на двері, через які він очевидно помилково зайшов. Чоловік вирушив до нас, пройшовши повз слугу так, наче того не існувало. Його рухи були якісь непевні та сковані, що вказувало на недавні рани.

-- Капітане?

-- Добрий вечір. Сідай.

Масивний штабний генерал відділився від гурту старших офіцерів та вишуканих молодих жінок. Зробив кілька кроків у нашому напрямку, зупинився. Йому кортіло виразити своє невдоволення.

Я впізнав його. Лорд Джалена. Вище від нього тільки Десять Поневолених. Він захекався і почервонів. Якщо Капітан і зауважив його, то не подавав виду.

-- Джентльмени, це… Ворон. Він хоче долучитися до нас. Ворон – не справжнє ім’я. Та це не має значення. Всі ви збрехали. Знайомтеся і якщо є якісь питання -- вперед.

Щось в цьому Вороні було не так. Начебто, це він запросив нас сюди. Його манери не мали нічого спільного з вуличним жебраком, однак він виглядав як останній злидень.

Підійшов Лорд Джалена. Він важко сапав. Я б з задоволенням змусив цю свиню пережити хоча б половину з того, до чого такі як він змушують своїх солдатів. Він поглянув сердито на Капітана.

-- Сер, -- почав Лорд Джалена важко дихаючи. – З огляду на ваші зв’язки, ми не можемо вас не впустити, але… Сади призначені для вишуканого товариства. Цій традиції вже двісті років. Ми не можемо допустити…

Капітан зобразив глузливу посмішку.

-- Я тільки гість, мілорд. Якщо вам не подобається моє товариство, можете поскаржитися моєму господарю. – сказав він м’яко і вказав на Ворона.

Джалена повернувся направо.

-- Сер… -- в нього округлилися очі та відкрився рот. – Ви!