Читати книгу - "Все буде добре"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ксерокс верескнув особливо голосно, і Марія від несподіванки зламала олівець. Та ви що, знущаєтесь?! Вона підвелася, щоб побачити крізь прозору стіну кабінету, як до триклятого апарата підбігли два хлопці, силуючись утихомирити механічного звіра, що з пронизливим скреготом випльовував один листок за іншим. Просто божевільня якась. Один із хлопців обернувся – і Марія швидко опустилась на своє місце, занурившись у роботу з бланком. І поламаним олівцем? От лайно! Варто було їй потягнутися за стругачкою, як поруч з’явилася висока фігура. Дівчина підвела погляд. Двічі лайно!
– Тебе Мирон Васильович викликає. До себе. Негайно, – білявий Остап скривився у хтивій посмішці.
– Люб’язно дякую, – процідила Марія.
Остап знизав плечима та рушив назад до принтера. От гомік. Звісно, бувало, що чоловіки ненавиділи її, але щоб уже й голубі вважали за конкурентку? Дожилися. Дівчина почухала ніс. Показник якості, як-не-як.
– Маріє, сонечко, ну чому ти продовжуєш мене розчаровувати? Ти ж здібна дівчинка. Хіба ж це так важко? – Мирон Васильович розвів руками, наче в пропозиції обійняти весь світ. Його товсті губи розпливлись у співчутливій посмішці. Так посміхаються люди, які мають владу. Коли змушують тих, хто стоїть на щабель нижче, підкорятись. Тих, кого можна принижувати, залишати в післяробочий час, щоб пестити вологими від поту й бажання долонями гладеньке коліно й вище і важко дихати часниковим духом просто у вухо.
– Маленька, ну чого ж ти не хочеш допомогти мені допомогти тобі? – вів далі Мирон Васильович, а його очі облизували, їли, ні – ковтали Марію повністю. – Місце в нас вакантне, постійне, не потребує зайвих вимог. Але я не можу тебе тримати на роботі просто так. Людям потрібні докази, що ти працюєш. Інакше вони будуть обурюватись.
Кутики масних губ поповзли догори: Мирон Васильович у носі мав те людське обурення. Важіль впливу. Ось що йому було потрібно. Адже зниження самооцінки та почуття провини в юної підлеглої цілком достатньо, щоб залишити її після роботи, у вечірній час, коли нікого не буде в порожніх офісних приміщеннях…
– …допрацювати. Доведеться тобі сьогодні залишитися трохи довше й допрацювати. І якщо все пройде добре, думаю, ми зможемо навіть подумати про твоє підвищення.
Марія з готовністю всміхнулась і ледь не випорожнила шлунок у відро для сміття. Що там у ньому – «Hennessy» і все?
– Звісно, Мироне Васильовичу. Щось той документ мені йде особливо важко. Я з радістю прийму вашу кваліфіковану допомогу.
«Але спершу прийму літрів зо два чогось тонізуючого», – додала про себе.
– Називай мене Мирон, – начальник важко відкинувся на м’якому кріслі. – А зараз іди працюй. Мені треба закінчити одну справу.
Тримаючи сяючу усмішку на обличчі, як щит, Марія вийшла, зачинивши за собою двері. Передсмертний вереск ксерокса зустрів її як рідну, тож жінка проминула своє робоче місце та вийшла одразу на сходову клітку, у «курилку».
Хмарка сивого диму клубилась десь під стелею й ніяк не хотіла вилітати крізь прочинену кватирку. Марія та Сергій, сисадмін із третього поверху, флегматично спостерігали за цим дійством. Вони по черзі видихали, і хмарка жадібно ковтала нову порцію гіркого диму.
І що б вона робила, якби послухала себе років десять тому й кинула палити? Здорові легені проти зіпсованих нервів? Ні, дякую, нерівноцінний обмін.
– Сервак злетів, – нарешті видав Сергій, звертаючись не до дівчини, а кудись у порожнечу.
Йому у відповідь просигналили автомобілі: якийсь козел загородив дорогу й вимахував руками, тихо лаючись.
Марія обернулася до вікна. От якби в неї була машина. «Пежо». Таке маленьке, червоне. І щоб тільки її. Власне. Без обов’язку з кимось спати чи виплачувати кредити. Особистий шматочок щастя. Механічний друг, який би завжди чекав її там, де потрібно, і за першої необхідності міг би забрати далеко-далеко, подалі від…
У кишені завібрував мобільний. Хіба вона не клала телефон у шухляду? На екрані світилась лише одна літера – «А». Пальці засвербіли натиснути клавішу відбою, а потім шпурнути апарат за вікно, кудись у потік галасливих машин. Але ні, не докине. Господи, чому ж так важко просто втікати?
Марія зітхнула й натиснула «Прийом», виходячи з «курилки». Сергій випустив ще один струмінь диму в стелю.
– Хіба складно взяти трубку, коли я телефоную? – озвались по той бік слухавки.
– Якщо не піднімала, то, можливо, зайнята?
«Або не хочу тебе чути», – додала подумки.
– Цікаво, чим?
– Роботою, Антоне, роботою.
– Де ти зараз?
– Блін, зараз середина робочого дня. Де я, по-твоєму, можу бути? – визвірилась Марія.
– У ліжку з якимось багатеньким татусем, наприклад?
– Ти…
На мить забракло повітря, і Марія ледь стрималася, щоб не шпурнути слухавку в найближчий твердий предмет. В Остапа, наприклад. Натомість вона просто натиснула відбій. Встигла зробити два глибоких вдихи, коли мобільний озвався знову.
– Так? – відповіла максимально спокійно.
– Вибач, трохи перебрав, – промовила слухавка й одразу змінила інтонацію: – Однак якщо я вгадав, то…
Подальші погрози зникли легким рухом маленького пальчика. Ще одним рухом Марія вимкнула звук повністю та відправила телефон у кишеню піджака. Робочий день наближався до позначки «Обід», однак лише Марія звертала увагу на час.
Що вона робить серед цих людей? Відсутність відповіді теж було хорошою відповіддю. До біса!
Підійшовши до свого стола, жінка
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все буде добре», після закриття браузера.