Читати книгу - "Спокута"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ну, як? – онука кинула запитливий погляд на бабусю.
– Королева та й годі! – сплеснула долонями у захваті та. – Не думай, що я кажу це, бо ти наша. Ти дійсно сьогодні виглядаєш неперевершено! Ой, Катерино, розіб’єш ти серце не одному хлопцеві!
– А мені не потрібні всі, – задоволено посміхнулася дівчина, – потрібен лише один, але на все життя.
– Дай-то Боже, – тихо сказала бабуся й чомусь тяжко зітхнула.
* * *Федько з Романом стояли поруч в актовій залі, що була святково прикрашена написами з побажаннями випускникам щасливої дороги в нове життя та повітряними кульками. Катря подивилася на своїх друзів. Федір був одягнений у дорогий, аж блискучий, чорний костюм, з-під якого на піджак лягали довгі язики комірця нейлонової сорочки, стягнутої картатою краваткою; волосся чорне, довге, що майже прикривало вуха, було гарно вкладене в модну зачіску, а лаковані туфлі виблискували. Поруч із ним Роман здавався тьмяним і невиразним. Світле волосся з короткою акуратною зачіскою, що робила його схожим на семикласника, сіренький дешевий костюм, який Роман вже вдягав не один раз, біла бавовняна сорочка й сіра, можливо, ще батьківська, краватка. Та й на зріст Роман був нижчим за Федька. Також чіткі контури обличчя Федора, його чорні брови мали неабияку перевагу перед вигорілими на сонці світлими бровами Романа, а його ясні голубі очі з пухнастими віями робили риси обличчя хлопця м’якими та ніжними, навіть схожими на дівчисько.
Федько побачив Катрю й непомітно кивнув головою в бік дверей. Вона вийшла на вулицю із задушливого приміщення актової зали й вдихнула свіже повітря тихого вечора.
– Ходімо до саду, – шепнув їй на вухо хлопець і, не чекаючи відповіді, потягнув дівчину за собою. – Ти сьогодні така чарівна, така красива!
– Лише сьогодні?
– Ні, ти завжди гарна, але сьогодні – ти найгарніша.
– Тут? У школі?
– Так.
– Лише в школі? – спитала Катря й застигла в чеканні.
Федько обняв її, заглянув у вічі.
– У всьому світі ти найкраща, – прошепотів він.
Катря відчула його подих зовсім близько, і її серце шалено закалатало в грудях. Її губи торкнулися Федькових спочатку несміливо, потім сміливіше, ті мали приємний присмак лісових суниць, потім жадібно, гаряче.
– Я кохаю тебе, – прошепотів Федір.
Вона відповіла поцілунком.
– Повтори, – прошепотіла Катря, затамувавши подих.
– Кохаю, кохаю тебе, до нестями кохаю, – покриваючи поцілунками палаючі щоки, оксамитову шию, гарячі губи, шепотів він.
– Люблю, люблю тебе, – прошепотіла Катря. – Єдиний мій, я кохаю тебе.
– Завтра мої батьки поїдуть у справах до міста, там заночують. Прийдеш до мене ввечері? – шепотів Федько, пестячи дівчину. – У мене є касети із записами Пугачової і Леонтьєва. Прийдеш?
– Не знаю.
– Приходь. Послухаємо музику. Ти любиш Пугачову?
– Я люблю тільки тебе…
Коли закохані повернулися до зали, де гриміла музика, що долинала з касетного магнітофона «Маяк», який стояв на старому стільці, то всі вже танцювали, окрім Романа. Він стояв і про щось розмовляв з учителькою математики, що була їх класним керівником протягом останніх кількох років. Тут оголосили білий танець, і Катерина пішла прямісінько до Романа. Їй стало шкода свого старого вірного друга, і вона потягла його за руку на середину зали. Очі Романа засвітилися радістю й вдячністю, коли він тремтячими пальцями торкнувся красуні-подруги в танці.
– Ну що, Ромчику? Скоро розлетимося?
– Усе одно будемо бачитися. Я буду часто приїжджати, бо мати залишається сама, без помочі.
– Будеш теслярем?
– Так. Як мій батько. Дерево я люблю, відчуваю його. Думаю, що не помилився з вибором професії.
Катря дивилася на його світле волосся, і їй чомусь дуже закортіло торкнутися його й відчути, яке воно на дотик. Вона дуже добре знала, яке волосся у Федька. У нього воно було цупке, ніби дротина, а в Ромка… Танець швидко закінчився, і Катря не втрималася, простягнула руку, потріпала його чуба.
– Ну, бувай, Ромчику, – кинула наостанок.
Волосся в нього було м’яке та ніжне, як його погляд…
6Катря вийшла у двір після вечері, коли небо вже було всіяне міріадами зірок. Десь у садку, де темною величезною парасолькою височіла старезна яблуня, весело тьохкав соловейко, розважаючи співом подругу, та у траві лускотів коник. Серце несамовито калатало в грудях, коли дівчина тихенько, щоб не скрипіла, відчинила хвіртку й непомітно вислизнула на вулицю.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута», після закриття браузера.