Читати книгу - "Диявол і сеньйорита Прим"

І старенька вже всоте заходилася переказувати, за яких обставин загинув її чоловік. Він вважався одним з найкращих єгерів-проводирів у цих краях і вбачав у полюванні не варварський вид спорту, а спосіб зберегти місцеву традицію. Його зусиллями й стараннями Віскос спромігся збільшити поголів’я деяких порід, мерія розробила закони про захист зникаючих видів тварин і стала видавати ліцензії на відстріл, що поповняли міську казну.

Бертин чоловік намагався все влаштувати так, щоб полювання, яке хтось вважав дикістю, а хтось — традиційною розвагою, дечого навчало людей. Коли приїздив пополювати якийсь заможний, але недосвідчений чоловік, він відводив його на перший-ліпший пустир і ставив бляшанку з-під пива на камінь.

Потім відходив метрів на п’ятдесят і першим же пострілом влучав у бляшанку.

— Я найліпший стрілець у тутешніх краях, — казав він. — І тебе так навчу стріляти.

Ставив банку на старе місце, повертався на вогневий рубіж, витягав з кишені хустку й прохав зав’язати йому очі. Потім прицілювався наосліп й знову стріляв.

— Влучив? — запитував він, знімаючи пов’язку.

— Промахнувся, — озивався новоприбулий мисливець, тішачись, що можна принизити гордовитого єгеря. — Куля пройшла далеченько від цілі. Щось не віриться, що твої уроки мені придадуться.

— Щойно ти одержав найважливіший урок у своєму житті, — відказував на це Бертин чоловік. — Щораз, коли захочеш досягти чого-небудь, дивися в обидва, зосередься й постарайся точно зрозуміти, що тобі треба. Не можна пориватися до мети з заплющеними очима.

І одного разу, коли єгер після першого пострілу ставив бляшанку на місце, приїжджий мисливець подумав, що тепер і його черга показати свою майстерність. Він натиснув на курок, не чекаючи, поки Бертин чоловік повернеться, і схибив, влучивши тому в шию. Той мисливець так і не встиг засвоїти неоціненний урок про те, як це важливо — володіти вмінням зосереджуватися й усвідомлювати свої дії.

— Мені вже час іти, — сказала Шанталь. — Мушу дещо встигнути перед роботою.

Побажавши дівчині удачі, Берта проводжала її очима доти, доки та не зникла в провулку за церквою. Сидячи впродовж багатьох років на призьбі свого будинку й дивлячись на гори та хмари, ведучи уявні бесіди з покійним чоловіком, вона навчилася «бачити» людей. Її мова була небагатою, вона не завжди вміла підібрати потрібне слово, щоб описати розмаїття почуттів, що їх викликали в неї люди, проте траплялося саме так, що вона могла проникати в їхні душі й читати їх, як розгорнену книгу.

Все це розпочалося на похоронах людини, яку вона любила понад усе, — а може й єдиної, кого вона любила; тоді маленький син одного з мешканців Віскоса, що стояв поруч (тепер він давно вже дорослий і живе за тисячі кілометрів звідси), запитав Берту, чому вона така сумна.

Берта не хотіла страхати малюка й говорити з ним про смерть і про вічну розлуку, а тому сказала лише, що сумує, бо її чоловік у від’їзді і чомусь затримується.

— Мені здається, він вас дурить, — сказав хлопчик. — Я щойно бачив його, — він ховався ген за тим надгробком, посміхався, а в руці тримав столову ложку.

Мати хлопчика, почувши таке, насварила малого й заходилася вибачатися перед Бертою, промовляючи: «Діти в його віці завше вигадують усякі небилиці». Однак Берта, одразу ж припинила плакати і подивилася туди, куди показував хлопчик: у її чоловіка була одна звичка, яка несамовито дратувала Берту, — їсти лише своєю ложкою, хоч усі ложки однаковісінькі й вміщають однакову кількість супу, він знай гнув своєї, — завжди їв лише своєю ложкою. Берта нікому про це не розповідала, боячись, що її чоловіка вважатимуть за недоумка.

Хлопчик тим часом дійсно побачив її чоловіка, і столова ложка була знаком того, що все це відбувалося насправді. Діти «бачать» притаєне. Тоді Берта теж вирішила будь-що навчитися такого бачення, бо їй хотілося поговорити із чоловіком і зробити так, щоб він опинився поруч, хай навіть у вигляді тіні чи примари.

Передусім вона замкнулася у своєму будинку й, не виходячи звідти нікуди, стала чекати, коли ж то нарешті з’явиться перед нею її благовірний. І одного чудового дня було їй знамення: збагнула вона, що мусить вийти за двері будинку й звернути увагу на інших людей. Вона відчула — її чоловік хоче, щоб життя Берти стало веселішим, щоб його вдовиця брала участь у житті Віскоса.

І Берта поставила на призьбі стілець, всілася й стала дивитися на гори. На вулицях Віскоса перехожі траплялися рідко, однак саме цього дня прийшла з сусіднього села знайома й сказала, що з явилися там мандрівні торговці і що продають вони прегарні ложки, і дуже дешево. І на підтвердження своїх слів дістала із сумки ложку.

Берта прекрасно розуміла, що чоловіка свого вона ніколи більше не побачить, однак він попрохав її сидіти на призьбі й дивитися на місто, — і вона виконує його прохання. По якомусь часі стала вона відчувати праворуч від себе чиюсь присутність і палко повірила, що це він, її чоловік, стоїть поруч, складає їй компанію й боронить від небезпеки. А окрім того, вчить її бачити те, що іншим годі старатися: розрізняти, приміром, в обрисах хмар малюнки, які вістують про щось. Берта сумувала попервах з того, що, коли вона хотіла глянути прямо на чоловіка, силует його зникав, та незабаром збагнула, що може розмовляти з ним інтуїтивно, і отоді вони стали вести довгі бесіди про все, що діялося у Віскосі.

Минуло ще три роки, і вона набула здатності «бачити» почуття, що їх відчували інші люди, а чоловік давав їй всілякі практичні поради, що стали їй у нагоді: завдяки йому Берта не дозволила себе обманути й не погодилася на компенсацію меншу, ніж належало, дякуючи йому, вона встигла забрати гроші з банку незадовго до того, як він луснув, розоривши багатьох мешканців Віскоса, що зберігали там свої заощадження.

Одного ранку, — зараз Берта вже не пам’ятає, скільки років тому це сталося, чоловік сказав їй: Віскос може бути знищений. Берта спочатку подумала було про ще один землетрус, від якого в їхніх краях з’являться нові гори, але чоловік заспокоїв її, сказавши, що в найближчу тисячу років нічого