Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

горба з'явились якісь цятки. Вони рухались. Переваливши через горб, на деякий час зникли в улоговині. Поки вони знову з'явились, Патрік встиг зрадіти і разом з тим засмутитись. То, що це не вовки і навіть не песці, зрозумів одразу. Але що воно за звірі? Його кидало то в жар, то в холод. Протер очі. Так, це були собаки. Але чому вони самі, чому поруч з ними не видно людей?

Собаки мчали сюди, до місця катастрофи. «Мабуть, люди відстали. Навіть на лижах неможливо встигнути за собаками… Люди повинні з'явитися. Повинні… От зараз з'являться з-за того далекого горба. Піднімуться на його гребінь і побачать мене. Люди! Яке щастя! Я не один… Зараз вони прийдуть сюди! Але хто ці люди? А коли це німці?»

Про всяк випадок Патрік одступив за кам'яну брилу. Собаки зникли вже в другому видолинку, а людей все не було видно. Він пильно вдивлявся у собачий слід, що уривався на схилі горба, і туди, де за хвилястими горбами висіла холодна смужка туману, з якої, на його думку, мали з'явитися люди. Хай це будуть німці. Вони вороги Великобританії. Їх ненавидів його батько, що повернувся з першої світової, отруєний газами, їх зневажали в сім'ї за те, що допустилися стати під руку біснуватого фюрера. Патрік їх теж не терпить, але хай вони з'являться зараз… Уже готував себе і до зустрічі з ворогом. Боявся такої зустрічі і палко бажав її.

Проте Патрік чекав марно, з-за горба ніхто не з'явився, тільки наростало звідти хрипке, несамовите гавкотіння. Воно наближалось і свердлило вуха…

Розділ четвертий
ПОШТА ПРИЙШЛА

Містер Белч замовк. Намагаючись втамувати нервову дрож, так затиснув між коліньми кисті рук, що побіліли кінчики пальців. Спогади вкрай розхвилювали його. Вже не міг оповідати далі.

Намагаючись не привертати до себе уваги, Петро підвівся з-за столу і одійшов до вікна. Внизу, біля пірса, плавно похитувала щоглою біла «Грейс О'Нейл». Балансуючи на хисткому трапі, вантажники зносили з її палуби і ставили на бремсберг чорні, поліровані, сяючі лаком домовини. Три труни. Звідси, згори, вони видалися Добрині окличними знаками, поставленими часом в кінці драматичної історії, що обірвала чиєсь людське життя. Взагалі-то Петро мав витримку, але тут і він здригнувся. Виною цьому була не стільки розповідь містера Белча, скільки власні думки.

«Адже нам теж ранньої весни в сорок п'ятому принесли папірець: «Степан Андрійович Добриня… пропав безвісти…» Пропав. Слово, як сама гіркота. У інших — «загинув смертю хоробрих», а тут — «пропав». Тоді його дитяча психіка не приймала, не могла прийняти того слова і того поняття, що стояло за ним. Все допитувався у матері, що воно значить — пропав… безвісти? «Може, де в полон потрапив, — говорила мати. — Може, ще об'явиться». Йшли роки, а вістей від батька все не було. Він чекав. Довго чекав…

«Напевне, і мій батько десь отак лежить? Та тільки доріжки до нього немає… Коротке людське життя. У сорок п'ятому батькові йшов двадцять перший рік — менше, аніж мені зараз…»

— Дивіться! Іде! «Державін» іде! — несподівано голосно промовив хтось за плечем у Петра. І напруження, викликане розповіддю містера Белча, розвіялось. Забувши про етикет і заморських гостей, усі кинулись до вікон. Палко обговорюючи цю так довго очікувану подію, люди дивились туди, де за маяком у бузковім серпанку червня висів силует корабля.

Іван Іванович Журавльов пояснив гостям, що то значить прибуття першого після довгої полярної ночі пароплава з Великої землі. Для кожного мешканця Баренцбурга, не виключаючи і присутніх тут, це свято.

Баренцбург уже третій день жив чеканням. Пошту з Мурманська привозив «Державін». Як тільки прийшла радіограма, в крихітній кімнатці поштового відділення стали збиратися на посиденьки. Зайдуть, покурять, потеревенять про те, про се, помовчать і розходяться, так наче прилучилися до чогось таємного і дорогого.

Вільних від роботи в такі дні в хаті не втримати. Дехто ще вдосвіта займає «спостережні пункти», з терас Баренцбурга Грен-Гарбур, як на долоні, кілометрів на двадцять видно. В ясну погоду можна бачити навіть Землю Принца Карла, а вона лежить далеко за Айс-фьордом і Форландською протокою.

Надивившись на «Державіна», запрошені до «люкса» відчули ніяковість, все ж це була неувага до гостей. Один по одному знову сіли до столу, але дипломатичний прийом уже якось сам собою закінчився. Гості виявились людьми догадливими, піднесли чарки, виголосили тости за хазяїв і російську гостинність та хлібосольність і почали збиратися. Поки Джейн і Хосуел розмовляли з рудничним начальником технічної служби, котрий, як з'ясувалось, досить вільно володів англійською мовою, містер Белч домовлявся з Журавльовим про деталі якоїсь експедиції. Петро дивився у вікно і не дослухався до їх розмови.

Площадка бремсберга, не відчуваючи навантаження (що для такої сили три домовини), швидко випливала з туману, що заліг над портом, до шахтного двору. Тут на неї чекали шахтарі з п'ятої. Вони тільки-но вийшли після зміни на-гора, але, незважаючи на втому, не розходились. Певно, і їх цікавив «Державін».

Труни зняли з бремсберга і поклали на сніг біля входу до рудоуправління. Чекали на бульдозер, що мав притягти сани з кайлами і лопатами, та він затримувався. Те, як Журавльов давав розпорядження головному інженерові, з того, як той дзвонив до машинного парку, Добриня зрозумів: експедиція готується до місця катастрофи англійського літака. Пронесло б… На другу половину недільного дня вони з Митричем намітили спуститися під воду і подивитися, що там з «гармонню». Три дні тому лід штормом вигнало із затоки, пора піднімати баржу…

За спиною у Добрині начальник рудника розмовляв з Людмилою. Петро чув їхні голоси, проте зрозуміти, про що вони говорили, не міг. Заважали труни. Незвичні для цих місць, сяючі фігурні саркофаги, на яких біліли довгасті протестантські хрести, виблискували латунні, ніби зняті з старовинних комодів ручки, проглядали мереживні оторочки, якісь небачені рюші. Знаки уваги до тих, чиї тіла після довгих років перебування у вічній мерзлоті повинні були