Читати книгу - "Ходіння по муках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона сіла на канапу, обсмикнула спідницю на ногах і, сховавши носову хустинку в сумку, цокнула замком. При цьому у Миколи Івановича здригнулось пасмо волосся на тім’ї.
— Я не розумію тільки одного, — сказала вона, — ти можеш думати все, що тобі завгодно, але прошу з Данією своїми настроями не ділитися.
Тоді він швидко повернувся в кріслі, витягнув шию і бороду і проговорив, не розціплюючи зубів:
— У тебе вистачає розв’язності називати це моїм настроєм?
— Не розумію.
— Чудово! Ти не розумієш? Ну, а поводитись, як вулична жінка, здається, дуже розумієш?
Катерина Дмитрівна тільки трохи розкрила рота на ці слова. Дивлячись у почервоніле до поту, спотворене обличчя чоловіка, вона промовила тихо:
— З якого часу, скажи, ти почав говорити зі мною неповажливо?
— Ласкаво прошу пробачити! Але іншим тоном я розмовляти не вмію. Одним словом, я бажаю знати подробиці.
— Які подробиці?
— Не бреши мені в очі.
— Ага, он ти про що. — Катерина Дмитрівна закотила, як від надмірної втоми, великі очі. — Недавно я тобі сказала щось таке… Я й забула зовсім.
— Я хочу знати — з ким це сталося?
— А я не знаю.
— Ще раз прошу не брехати…
— А я не брешу. Охота тобі брехати. Ну, сказала. Мало що я говорю спересердя. Сказала й забула.
Під час цих слів обличчя Миколи Івановича було як кам’яне, але серце його здригнулось і затремтіло від радості: «Слава богу, набрехала на себе». Зате тепер можна було безпечно й галасливо нічому не вірити — полегшити душу.
Він підвівся з крісла і, ходячи по килиму, спиняючись і розрізуючи повітря помахами кістяного ножа, заговорив про занепад сім’ї, про розбещення моральності, про священні, тепер забуті, обов’язки жінки — дружини, матері своїх дітей, помічниці чоловіка. Він дорікав Катерині Дмитрівні за душевну пустоту, за легковажну трату грошей, зароблених кров’ю («Не кров’ю, а базіканням», — поправила Катерина Дмитрівна). Ні, більше, ніж кров’ю, — тратою нервів. Він дорікав їй безладним добором знайомих, безладдям у домі, прихильністю до «цієї ідіотки», Великого Могола, і навіть «мерзенними картинами, від яких мене нудить у вашій міщанській вітальні».
Словом, Микола Іванович полегшив душу.
Була четверта година ранку. Коли чоловік захрип і замовк, Катерина Дмитрівна сказала:
— Нічого не може бути огиднішого за товстого й істеричного мужчину, — підвелась і вийшла в спальню.
Але Микола Іванович тепер навіть і не образився на ці слова. Повільно роздягнувшись, він почепив одежу на спинку стільця, завів годинника і, легенько зітхнувши, вліз у свіжу постіль, послану на шкіряному дивані.
«Так, живемо погано. Треба перебудувати все життя. Не гаразд, не гаразд», — подумав він, розгортаючи книжку, щоб для заспокоєння почитати перед сном. Але зараз же поклав її і прислухався. В домі було тихо. Хтось висякався, і від цього звуку забилося серце. «Плаче, — подумав він, — ай, ай, ай, здається, я наговорив зайвого».
І, коли він почав згадувати всю розмову і те, як Катя сиділа і слухала, йому стало її жаль. Він підвівся на лікті, вже готовий вилізти з-під укривала, але по всьому тілу поповзла знемога, наче від багатоденної втоми, він схилив голову і заснув.
Даша, роздягнувшись у своїй чистенько прибраній кімнаті, вийняла з волосся гребінь, похитала головою так, що зразу вилетіли всі шпильки, влізла в білу постіль і, закрившись до підборіддя, заплющила очі. «Господи, все гаразд! Тепер ні про що не думати, спати». З куточка ока випливла якась смішна мордочка. Даша усміхнулась, підігнула коліна й обхопила подушку. Темний солодкий сон огорнув її, і раптом виразно в пам’яті залунав Катин голос: «Ну, звичайно, неправда». Даша розплющила очі. «Я нічогісінько не сказала Каті, тільки спитала — правда чи неправда. Але ж вона відповіла так, немов чудово розуміла, про що йдеться». Свідомість як голкою проколола все тіло: «Катя мене обманула!» Потім, пригадуючи всі подробиці розмови, Катині слова й рухи, Даша ясно побачила: так, дійсно обман. Вона була вражена. Катя зрадила чоловіка, але, зрадивши, вчинивши гріх, набрехавши, стала начебто ще чарівніша. Тільки сліпий не помітив би в ній чогось нового, якоїсь особливої стомленої ніжності. І бреше вона так, що можна збожеволіти — закохатись. Але ж вона вчинила злочин. Нічого, нічого не розумію».
Даша була схвильована і спантеличена. Пила воду, засвічувала і знову гасила лампочку і до ранку переверталася в постелі, почуваючи, що не може ні осудити Катю, ні збагнути того, що вона зробила.
Катерина Дмитрівна теж не могла заснути цієї ночі. Вона лежала на спині, без сил, простягнувши руки поверх шовкового укривала і, не витираючи сліз, плакала тому, що їй тривожно, недобре і нечисто, і вона нічого не може зробити, щоб було не так, і ніколи не буде такою, як Даша, — палкою і суворою, і ще плакала тому, що Микола Іванович назвав її вуличною жінкою і сказав про вітальню, що це — міщанська вітальня. І вже гірко заплакала тому, що Олексій Олексійович Безсонов учора опівночі завіз її лихачем в заміський готель і там, не знаючи, не люблячи, не відчуваючи нічого, що було у неї близького і рідного, огидно і не поспішаючи оволодів нею так, наче вона була лялькою, рожевою лялькою, виставленою на Морській, в магазині паризьких мод мадам Дюкле.
V
На Васильєвському острові в тільки що збудованому домі, по 19-й лінії, на п’ятому поверсі, містилася так звана «Центральна станція для боротьби з побутом» у квартирі інженера Івана Ілліча Телєгіна.
Телєгін найняв цю квартиру під «обжиття» на рік за дешеву ціну. Собі він залишив одну кімнату, всі інші,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.