Читати книгу - "Свідків злочину не було"

Не знав, до кого звернутися, щоб розпитати про Хрипливого. Йшов за дачниками, поглядаючи навсібіч. Подумав: тут повинен хтось сторожувати, якщо є ворота і огорожа.

Назустріч дибала перевальцем огрядна жінка в пожовтілому капелюшку з рисової соломки, з двома відрами добірних полуниць.

— Скажіть, де можна знайти сторожа? — звернувся до неї.

Вона зупинилася, поставила на землю відра, а потім з полегкістю, з шумом зітхнула, витерла лоба повною засмаглою рукою і вдячно подивилася на мене, ніби я звільнив її від непосильного тягаря.

— Підете ось так прямо, й десята хата праворуч — Дмитрука, — охоче пояснила. — Никодим Карпович саме на городі… Ох, їй-бо, без рук залишусь!

Під'їхав автобус, жінка стрепенулася, вхопила відра и притьмом задріботіла до дороги. Я не встиг подякувати.

Лічив праворуч будиночки. На городах, серед кущів малини, аґрусу і смородини, поралися дачники. Ось і десятий, схожий на казкову хатку, дощатий будиночок. Моцуватий чоловік у вилинялому галіфе й калошах на босу ногу, в запраній майці сапою розгортав землю під молоденьким персиком: робив широку лунку для води.

— Добрий день! — привітався до нього.

Чоловік розігнувся й зіперся на держак сапи.

— Здрастуйте.

— Мені казали, що ви сторожуєте дачі.

— А що трапилось? — непривітно запитав. — Хто ви?

— З карного розшуку.

— А… Ходіть сюди, — запросив на подвір'я.

Ми сіли в маленькій альтанці, обвитій виноградом. Никодим Карпович поклав на столик жилаві, порослі рудим коротким волоссям руки. У вічі кидались широкі, шкарубкі долоні й товсті пальці з жовтими нігтями. Він скинув старого велюрового капелюха й поклав на лавку. Зачіска у нього коротка, їжачком, волосся теж руде, впереміж із сивим. І очі руді, уважні. Віяло від нього теплом і духом сухої землі.

— Яке у вас звання? — поцікавився Дмитрук.

— Капітан, Загайгора Арсен Павлович.

— Капітан? — звів острішкуваті брови. — Мабуть, непогано працюєте?

— Напевне…

— А мій лобуряка ловить метеликів, — сумно сказав і зітхнув, наче поскаржився мені.

— Ентимолог він, — пояснив. — Комахи, метелики, жучки… Хіба то робота для справжнього мужчини?

— Чого ж? Метелик Дмитрука… Звучить?

Він насупився.

— У його віці я ротою командував, — невдоволено буркнув. — Що вас привело сюди?

— Ви не бачили тут хлопця років двадцяти п'яти, вилицюватого, вузькоокого, з годинником на позолоченому браслеті?

Замислився, пошкріб зарослі груди, спроквола мовив:

— Ні, капітане, надто скупі дані. Може, й живе. Двісті дач — всіх не запам'ятаєш. А скільки родичів! Зараз саме сезон.

Що ж, такої відповіді я й чекав.

— Він з'являється пізно, останнім автобусом, — ще жевріла надія.

— Я не сиджу біля воріт, а в огорожі в дірки, і від лиману вхід вільний. Тепер придивлюся, пошукаю, — пообіцяв.

— Дуже прошу, Никодиме Карповичу.

— Повідомлю, як тільки щось підозріле… — Він мить завагався і запитав: — А ваш батько ким працює?

— Загинув на війні. Командував танковою ротою.

— Танкіст… — Його світло-карі очі потепліли і погляд пом'якшав.

— Пляж у вас є?

— Аякже. Нашою центральною вулицею вниз і, вийдете до пляжу, — Дмитрук звівся. — Зачекайте хвилину.

Він зайшов у будиночок і приніс пакунок полуниць.

— Пригощайтесь. Сорок років мріяв попрацювати коло землі і ось тепер відводжу душу, — зніяковіло сказав.

— Дякую, — і ми потисли один одному руки.

Не поспішаючи йшов поміж дач вуличкою, що збігала до лиману. На душі було невтішно, бо надії мої не справдились.

Я зрозумів, що радість була передчасною. Обійти двісті будиночків, звичайно, неважко. І вигадати привід для власників дач. Але бракувало виразної прикмети, по якій би міг впізнати Хрипливого.

Спускався крутим узвозом, мабуть колишнім глибоким яром, що розітнув пагорб навпіл, бо і тепер обабіч стриміли голі вапнякові схили. Попереду виднілася манлива смуга лиману, білий пісок, а далі — причали з катерами, будинки, дерева…

Пляж невеликий і невпорядкований. В одному місці, біля очерету, тяглася у воду низка сірих, видублених сонцем, лобатих валунів, на яких хлопчаки вудили рибу. Відпочиваючих було небагато. Неподалік від мене четверо хлопців грали в карти. Подумав: якщо справді Хрипливий тут підночовував, то вдень йому нічого робити, хіба що смажитись на сонці. Отож блиснула надія впізнати його. А коли він мене? Навряд чи запам'ятав, як і я його.

Роззувся, щоб не набрати піску в туфлі, й пішов до рибалок. Ступав обережно, від незвички ходити босоніж, гарячий пісок пік підошви ніг, ніби ото в дитинстві біг по вулиці, вкритій пухким порохом, який курівся за мною, мов за грайливим лошам. Порівнявся з картярами й ледве не впустив туфлі… У худорлявого хлопця в чорних окулярах, з родимкою на лівій лопатці, недбало насунута на самі очі туристська кепочка з написом «Крим»! Годинника з позолоченим браслетом на руці не було, і ніякого одягу коло них теж. Напевне, залишили його на дачі. Місцеві, безперечно.

Невже такий сухоребрий і кволий подужав би мускулястого Зеленяка і того, на вулиці Гарматній? А мене? Та я його лівою, упівсили… Ні, це вже мені ввижалося. Хирлявий глянув на мене, і жоден м'яз не ворухнувся на його плескатому обличчі. А очей не бачив за темними скельцями. Звичайно, не Хрипливий, бо знову втупився в карти. Чимось би та виказав себе.

Я спокійно пішов до каміння. Вмостився на стрімчаку, оброслому темно-зеленими водоростями. Поряд, на другому камені, вудив рибу хлопчина в синіх плавках. Його волосся геть вигоріло на сонці. Я дивився на червоний поплавець і думав, що водій автобуса чи сторож повинні принести мені звістку про Хрипливого, якщо він тут вештався. Комусь із них він потрапить на очі або знову вчинить напад і нарешті залишить явний слід.

Я робив усе можливе, та зібрав мало фактів, до того ж всі вони були незначні. Одначе