Читати книгу - "Дивовижна одіссея Феді Кудряша, Владлен Олексійович Суслов"

— Чого горланиш, контрмаестре? «Контрамаестре… контрамаестре… Стривай, це ж за часів Колумба так називали корабельних майстрів!»—Феді стало душно. Думки попереплутувались у голові.

Минуло кілька хвилин, а на палубі все ще ніхто не з'являвся.

— На твоєму місці, Педро, — мовив один матрос, — я гарненько провчив би цього Тюленя, щоб був повороткіший…

— Ти ж знаєш, Альфонсо, що від моїх кулаків у його пащеці вже не один зуб вилетів. Луїса давно б час підвісити до реї, та тільки нема в нас іншого конопатника.

Тим часом з'явився товстун Луїс і з ним двоє заспаних матросів. Вони спустили за борт мотузяну драбину і линву, якою швидко повитягали на палубу барила з водою.

Педро, зваливши на плечі Федю, піднявся па каравелу і, важко сопучи, кинув його на бухту просмолених канатів. Коло них швидко зібрався натовп. Поява Феді викликала загальну зацікавленість. Одні дивилися на хлопчика як на зайду з іншого світу, інші вже встигли помацати Федині черевики, штани, куртку, піонерську краватку…

Луїс хотів було зазирнути в рюкзак, та Педро стукнув його по потилиці:

— Не твоя пожива, не чіпай. Посипались запитання:

— І де ти роздобув, Восьминоже, оце опудало?

— Везе ж йому! Як тільки він умудряється знаходити здобич? Здається, на цьому острові ні душі живої не було, а вернувся не з порожніми руками…

Задоволений увагою матросів, Педро тільки посміхався.

— Сеньйори, не можу збагнути, що за одежа на цьому хлопчиську? — озвався хтось басом. — Дідько його зна, з яких він земель!

— Ану, Восьминоже, розв'яжи його, — мовив Луїс, — він, мабуть, і на ногах не встоїть.

Педро розв'язав хлопчикові руки.

Федя був немов у тумані. Події дня здавалися йому нагромадженням якихось кошмарів. Ще вранці він був у чудовому настрої, подорожував з батьком і навіть у гадці не мав, що його так от ні за що ні про що відлупцюють, зв'яжуть і повезуть, щоб продати в рабство… Яка нісенітниця! Рабства давно вже нема…

Тим часом Педро підморгнув матросам:

— Ану, лишень, прочумався ти чи ні? — Він боляче вдарив Федю по носі.

Від болю, а ще більше від образи у хлопчика бризнули з очей сльози. Кругом почувся гучний регіт»

Федя зібгав ноги і щосили вдарив Педро в живіт. Той охнув і з грюкотом гепнувся на палубу, його червоні з задраними носками чув'яки, описавши в повітрі дугу, плюхнулись у барило з водою.

На палубі аж качалися від сміху. Найбільше реготав товстун Луїс, плескаючи себе руками по боках.

— Оце так-так! — кричав конопатник.—

Давно я не бачив такого удару! Га? І від кого? Від щупачка!

Зблідлий від злості, бризкаючи слиною, Педро схопився на ноги і вихопив з піхов ятаган.

Федя мимоволі зіщулився.

Матрос у блискучому шоломі схопив Педро за руку.

— Стривай, Восьминоже, не гарячкуй! Ти забув, що хлопчиська можна продати за п'ять дублонів.

— Іди до дідька, Альфонсо, із своїми дублонами! Я знаю, що роблю! Клянусь святою Мадонною, тут йому й кінець!

Альфонсо повернувся до моряка в куртці, розшитій золотими позументами:

— Слухай, Хуане, ти ж боцман, скажи йому.

— Педро, хлопчисько, звісно, твій, — мовив боцман, — твоя воля, що з ним зробити. Та, гадаю, для нього досить і конопляної петлі.

Педро хвилину роздумував, а далі сказав:

— Що ж, мабуть, ти маєш рацію. Цього негідника я повішу на реї. Дай-но сюди линву, Альфонсо, та давай міцнішу!

Альфонсо не перечив. Спритно, як мавпа, видерся він на грот-рею і перекинув через неї вірьовку. Ось він спустився вниз, схопив Федю за руку і потяг до грот-щогли.

— Стривай, я сам! — крикнув Педро і накинув хлопчикові петлю на шию. І тут же почувся вигук:

— Дієго! Капітан Дієго!

Кудряш побачив високого смаглявого чоловіка з тонкими губами і орлиним носом. Його зрослі на переніссі пелехаті брови були нахмурені. В карих трохи булькатих очах світилася суворість. Капітан носив чорну борідку клинцем. Взагалі весь вигляд свідчив про сильну волю цього чоловіка і звичку командувати.

На голові в, капітана був капелюх із султаном білого страусового пір'я. Оливковий оксамитовий камзол оторочували кремові фламандські мережива. Жилет був пошитий із золотої візерунчастої парчі. Груди Дієго прикрашав чималий золотий ланцюг з діамантами. За синім шовковим шарфом стриміли два великі пістолі з рукоятками із слонової кістки. На ногах — прикрашені бантами і срібними пряжками черевики на високих червоних підборах.

— Що тут за іржання, сто чортів вам у пельку! — вигукнув Дієго.

На каравелі запанувала тиша. Матроси мовчки розступились, і тільки чутно було, як сопе товстун Луїс. Застиг, напруживсь і Педро, тільки нервово тупцяв з ноги на ногу.

Спираючись на чорну з перламутровими інкрустаціями і позолоченою ручкою палицю, капітан, трохи кульгаючи, неквапливо підійшов до Феді і окинув його поглядом з ніг до голови.

— Хто це? — крізь зуби процідив він.

Дозвольте доповісти, ваша милість, — шанобливо мовив боцман, — ми брали воду на острові, і Педро спіймав цього хлопчиська.

— Чому ж ти зразу мені не доповів, іржавий якір тобі в бік, що на каравелі бранець.

— Ваша милість, доне Дієго, — заїкаючись, став виправдовуватись боцман, — який же він бранець? Так, дрібнота, салака…

— Нічого собі салака! — хіхікнув товстун-конопатник. — Ви б тільки побачили,