Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

— Танки! Нас обстріляли! Німецькі танки…

І машини одна за одною, не збавляючи ходу, проносились мимо.

— От чорти, не нашого бога! — вилаявся старший лейтенант, з досадою дивлячись услід останній машині. — Вхопили шилом патоки і дають дьору, аж смуга лягає. — Він обернувся до Володьки. — Ось що, Володько, ти з ним поїдеш. Зрозумів?

— Нікуди я від тебе не поїду, — сказав зблідлий Володька. — Я з тобою до кінця!

Старший лейтенант зіскочив з сидіння, ласкаво поляскав здоровою рукою бійця по плечу, подивився йому у вічі:

— Не дурій, Володько. Це дуже важливо, ду-у-же ва-жли-во. Зрозумів?

Ми почули характерний звук моторів німецьких літаків, підвели голови. Високо в небі було видно хижі силуети бомбардувальників, що летіли на схід: сім, за ними дев’ять, вище — з десять тонких, як оси, “месершмітів”.

— Зрозумів? — подався до Володьки старший лейтенант. — Нікого мені посилати. А ти все одно… Глухий… І нога в тебе. Зрозумів? Їдь! До мосту не зупиняйся. До мосту! Ясно?

Володька благально дивився на командира.

— Ну гаразд, гаразд, — усміхнувся старший лейтенант. — Після війни зустрінемось. Гайда до мосту!

Він обійняв бійця здоровою рукою, поцілував його.

— Ну, швидше! Газуйте!

Мене не треба було підганяти. За якусь мить мотоцикл уже мчав слідом за машинами.

— Слухай, — торкнув мене за лікоть Володька. — Затям собі, щоб без фокусів. Бо інакше я тобі одразу скручу в’язи, як курчаті. На силу в руках не скаржусь. Ясно?

Я весело кивнув головою.

— Тоді порядок!

Любий Володька! Я натискав на газ, як міг, не одривав очей від дороги і думав про старшого лейтенанта та про його бійців, що зосталися там, на передньому рубежі. Чудові, безстрашні люди. Навіть маленький писклявий конвоїр, що так допік мені, здавався тепер симпатичним. Хто з них зостанеться живий, хто вціліє в бою, який почнеться, можливо, навіть за кілька хвилин?

Ми зустріли дві машини з бійцями в кузовах і з протитанковими гарматами на причепах, що йшли на захід. Потім прогуркотів танк КВ, обліплений піхотинцями. Володька зрадів — підкріплення! Незабаром наздогнали машини прикордонників. Вони йшли тепер повільно. Бійці з останньої машини, на борту якої виднілися свіжі кульові пробоїни, дивилися на нас з похмурою цікавістю. Дехто з них неспокійно позирав на небо. Я не надав значення їхньому занепокоєнню, хотів обігнати колону, але машини зупинились, і прикордонники якось нерішуче почали зіскакувати на землю.

— Небо! — гукнув Володька, який раніше за мене зрозумів, що відбувається.

Зупиняючи мотоцикл, я озирнувся — три літаки йшли на нас. Позад них на шосе здіймались темні віяла вибухів. Ледве ми встигли відбігти од дороги метрів на п’ятнадцять, як Володька повалив мене на землю. І вчасно — позаду рвонула бомба, розколола, як здалося, земну твердь. Припавши до землі, я чекав нових вибухів, та їх не було чути. На нас посипалось груддя, тріски. Володька лежав поруч, дивився одним оком у небо. Я теж відважився глянути вгору. Літаки описували над нами широке коло; на їхніх крилах мерехтіли рожеві відблиски променів ранкового сонця. Ми підвелись. На шосе курилася невелика вирва. Бомба, одна-єдина бомба влучила між нашим мотоциклом і машиною прикордонників. Мотоцикл із зігнутою рамою і сплющеною коляскою лежав у кюветі, машину вибухом перекинуло набік.

Серед прикордонників були поранені. Один — тяжко, його несли на руках до першої машини.

— Поїдемо з ними, — смикнув мене за рукав Володька. — Лізь на машину.

Та вилізти нам не дали. Прикордонник відштовхнув Володьку прикладом.

— Куди?! Назад! Не можна, не дозволяється!

— Ти що, очманів? — обурився Володька, що ладен був битися, але тут ще два прикордонники наставили зброю. Вони дивилися на нас мовчки. — От люди… — люто сплюнув Володька. — Гайда на першу, там командир.

Біля передньої машини прикордонники скупчилися навколо тяжкопораненого, нашвидкуруч робили перев’язку. Володька підсадив мене в кузов і виліз сам. Ми сіли на лавку спиною до кабіни. Пораненого обережно підняли на плащ-наметі, поклали на дно. Коли машина рушила, прикордонник з трьома трикутниками на петлицях, з медаллю “За відвагу” на грудях, глянувши на нас, навіть рота розкрив од подиву.

— Ви звідки? Хто такі?

— Товаришу помкомвзводу… — почав був Володька.

Прикордонник не став його слухати, перегнувся за борт до кабіни й гукнув:

— Товаришу капітан, нашого полку прибуло! Двоє…

Командир прикордонників негайно виліз із кабіни, перекинув ногу в запорошеному хромовому чоботі через борті легко скочив у кузов. Другий раз на добу я подивувався людським очам: очі дівчини-санінструктора запам’яталися мені і ось, капітанові очі. У командира прикордонників вони були як у рисі — ясні, жорстокі. Розглядаючи нас, капітан раптом подобрішав, в його запитанні відчувалася не погроза, а скоріше посміх.

— Хто такі? Дезертири, поранені?..

Він був одягнений у сіру, вицвілу на плечах коверкотову гімнастерку, перехоплену широким командирським ременем. На грудях виблискував орден Червоної Зірки з потрісканою емаллю і медаль “За відвагу”.

— Товаришу капітан, я глухий… — повідомив Володька з винуватою посмішкою. — Мене оглушило, три снаряди поряд… Напевне, перетинки полопались.

Командир прикордонників співчутливо похитав головою.

— А цього ми затримали, — показуючи на мене, вів далі боєць. — Їхав на мотоциклі звідти, з німецького боку. Каже: везе якесь термінове повідомлення. — Капітан кинув на мене пронизливий погляд, і на мить його очі знову стали схожі на очі рисі, що затаїлася у засідці. — Ну, наш старший лейтенант наказав мені доставити його до мосту. Оскільки я глухий і нога в мене… — Володька безпорадно розвів своїми ручиськами.

— Зрозуміло… — капітан знову пронизав мене поглядом, тепер уже явно глузливим. — Він правду каже? Ти хто такий? Розвідник?

Я мовчав. Що мені завадило відказати ствердно? Очевидно, мене образив цей зневажливий тон, оце “ти”. Старший лейтенант навіть коли підозрював, що я німецький агент і вбив радянського бійця, звертався до мене, як того вимагав статут.