Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

До то­го, вiн був у не­во­лi. Мо­ре ко­ми­шу звi­ду­сю­ди ко­ти­лось на нього ру­ди­ми хви­ля­ми й не пус­ка­ло, мов сво­го бран­ця.

Лишаючись по цi­лих днях на са­мо­тi, Ос­тап про­бу­вав свої трем­тя­чi но­ги, як ма­ла пта­ши­на кри­ла, i ну­див­ся, i су­му­вав, що не по­чу­вав у со­бi ще си­ли по­ки­ну­ти ско­ро ци­га­н­сь­ку осе­лю. При­див­ля­ючись до жит­тя тої осе­лi, Ос­тап по­мi­чав ба­га­то нез­ви­чай­но­го, три­вож­но­го на­вiть. Гi­ца з Ра­ду по цi­лих днях спа­ли, а на нiч ку­дись ще­за­ли. Час­то се­ред но­чi, пе­ре­ри­ва­ючи спо­кiй­ний сон ха­тин­ки, роз­ля­гав­ся рап­то­вий грю­кiт у вi­кон­це, i ха­ту спов­ня­ла цi­ла бан­да яко­гось не­пев­но­го лю­ду, що пив, кри­чав, блис­кав жад­ни­ми очи­ма i сва­рив­ся, як вов­ча гiч­ка. Раз якось Ос­та­по­вi не спа­ло­ся. Вiн вiд­хи­лив над­вiр­нi две­рi, щоб дих­ну­ти свi­жим по­вiт­рям, i по­ба­чив, як Ра­ду приг­нав чиїсь ко­нi, спу­тав їх i вiд­вiв у ко­ми­шi. - "Еге,по­ду­мав Ос­тап,- дак ось во­но що!.."

I чим бiльш Ос­тап при­див­ляв­ся, тим бiльш по­мi­чав i все бiльше за­пев­няв­ся, що по­пав у зло­дiй­ське гнiз­до.

Плавнi бу­ли доб­рим мiс­цем до схо­ван­ки кра­де­но­го, а ста­рий i мо­ло­дий ци­га­ни жи­ли з ни­ми ду­ша в ду­шу та смi­ли­во звi­ря­лись їм iз усiх таємниць не­без­печ­но­го ре­мест­ва.

- Треба тi­ка­ти звiд­си! - го­во­рив Ос­тап Со­ло­мiї, опо­вi­да­ю­чи їй свої спос­те­ре­жен­ня.- А то ще вско­чиш ви­ще ха­ля­ви. Ра­ду на ме­не пек­лом ди­ше за свою - цур їй! - но­са­ту ци­ган­ку та го­лом­шить мо­ло­ди­цю нi за що нi про що.

Однак Ра­ду не завж­ди сва­рив­ся з жiн­кою.

Траплялись та­кi днi, ко­ли вся сiм'я, мов змо­вив­шись, ли­ша­лась удо­ма, спо­чи­ва­ла. Всi ра­зом обi­да­ли, пи­ли ви­но i бу­ли ве­се­лi. Ко­ли ча­сом ви­бух гнi­ву або ли­хо­вiс­ний по­лиск пiд­си­не­но­го бiл­ка ка­ла­му­тив спо­кiй, то лиш на хви­ли­ну. За­раз пiс­ля то­го знов роз­ля­гав­ся смiх, i ра­дiсть бу­ла та­кою ж ди­кою, як i свар­ка.

По обi­дi Гi­ца знi­мав зi стi­ни свою скрип­ку. Вся сiм'я зна­ла вже, чо­го мав спо­дi­ва­ти­ся, i роз­та­шо­ву­ва­лась пiд ха­тою. Ста­ра ци­ган­ка нак­ла­да­ла чер­во­ну люльку свi­жим тю­тю­ном i ви­гiд­но мос­ти­ла­ся на призьбi. Гi­ца на­су­вав на чо­ло по­дер­тий бриль, ста­вав у по­зи­цiю ко­ло две­рей i по­чи­нав. Спо­чат­ку Ма­рi­уца тiльки свi­ти­ла на Ра­ду бiл­ка­ми, а вiн злег­ка пiд­мор­гу­вав їй га­ря­чим оком та чор­ним ву­сом, але ко­ли скрип­ка по­чи­на­ла пiд­си­па­ти жа­ру i лос­ко­та­ти тан­цю­ри­с­тi жи­ли, мо­ло­ди­ця не вит­ри­му­ва­ла, зри­ва­ла­ся з при­зьби, як чор­ний птах, i ки­да­лась у та­нець так пруд­ко, що си­нiй плащ її на­ду­вав­ся i ло­по­тiв на вiт­рi. Ра­ду був на­по­го­то­вi. Всi ру­хи йо­го, важ­ку­ва­тi зви­чай­но, ста­ва­ли у тан­цi лег­ки­ми й по­ваб­ни­ми, но­ги лед­ве тор­ка­лись зем­лi, ру­ки гну­лись, як гу­мо­вi, вся фi­гу­ра йо­го на­га­ду­ва­ла тон­ку й гну­ч­ку ло­зи­ну. Спо­чат­ку тан­цю­ва­ли по­вiльно, плав­ко, мов хи­та­лись вiд вiт­ру. Та ось Гi­ца зiг­нув­ся i на­лiг на скрип­ку. Вiн пiд­няв од­ну но­ту i все ви­ко­чу­вав i ви­ко­чу­вав її на­го­ру, все ви­ще й ви­ще, аж млоїло, аж дух за­хоп­лю­ва­ло в гру­дях. Вре­ш­тi но­та зiр­ва­лась iз ви­со­кос­тi i по­ко­ти­лась униз. Спо­чат­ку во­на ко­ти­лась од­на, пiдс­ка­ку­ючи й роз­га­ня­ючись, та ось не­на­ро­ком за­че­пи­ли дру­гу, тре­тю. Бренькну­ли тi но­ти i по­ко­ти­лись ра­зом униз, як ка­мiн­цi з го­ри, все швид­ше i швид­ше, все бiльш роз­га­ня­ючись, усе бiльше за­хоп­лю­ючи нот, зрос­та­ючи в ла­ви­ну згу­кiв, у грiз­ний му­зи­кальний во­дос­пад, в яко­му чу­лась ди­ка енер­гiя ру­ху.

Той во­дос­пад цiл­ком за­хо­пив тан­цю­ючих, стре­пе­нув усi їх жил­ки. Во­ни усе прис­ко­рю­ва­ли темп, ва­би­ли од­но од­но­го ру­ка­ми й очи­ма, прип­ли­ва­ли й вiдп­ли­ва­ли, со­лод­ко ом­лi­ва­ли, зруч­ним ру­хом ухи­ля­лись iз обiй­мiв i знов гой­да­лись у тан­цi, як чор­нi ле­бе­дi на хви­лях. На­вiть у тi мо­мен­ти, ко­ли во­ни, зда­ва­лось, сто­яли, ко­жен мус­кул їх чор­но­го тi­ла трем­тiв пiд оде­жею, гру­ди важ­ко здiй­ма­ли­ся, бi­лi зу­би бли­ща­ли крiзь роз­хи­ле­нi ус­та, i з гру­дей ви­лi­тав ко­рот­кий рик жа­ги.

Стара ци­ган­ка, лед­ве по­мiт­на з-за ди­му вiд люльки, пле­с­ка­ла з призьби в до­ло­нi, а з дру­го­го бо­ку сто­яла бi­ла ко­за i при­див­ля­лась, не зми­га­ючи, до ха­зяїв, не­мов за­ча­ро­ва­на ме­ло­дiєю ци­гансько­го тан­цю.

Остап теж ви­ла­зив iз ха­ти по­ди­ви­тись на тан­цi.

"Чорт зна, як гу­ля­ють, не­мов п'янi", - ду­мав вiн та зга­ду­вав му­зи­ки у своїм се­лi, що най­мав ко­лись Со­ло­мiї.

***

Несподiвано тра­пи­лась при­го­да, що ско­лош­ка­ла усе ци­га­нське код­ло. Якось пе­ред свi­том Ра­ду унiс у ха­ту по­би­то­го, скри­вав­ле­но­го Гi­цу. Ста­рий ци­ган сти­ха пос­тог­ну­вав i ли­шив за со­бою, вiд по­ро­га до ла­ви, кри­ва­ву стеж­ку. Жiн­ки спо­ло­ха­лись. Ста­ра кля­ла i сi­ка­лась до Ра­ду, а той, пох­му­рий i стур­бо­ва­ний, по­яс­нив їй щось по­шеп­ки, не­мов бо­я­в­ся, щоб сто­рон­нi лю­ди не по­чу­ли то­го. Ста­ра ци­ган­ка зби­ла бу­чу, роз­во­ру­ши­ла всiх. Со­ло­мiя му­си­ла за­то­пи­ти в пе­чi, Ма­рi­уца з ма­тiр'ю об­див­ля­лись по­би­то­го, а Ра­ду пос­пi­шивсь уки­ну­ти в во­гонь скри­вав­ле­ну Гїци­ну оде­жу та зiст­ру­га­ти з до­лiв­ки слi­ди кро­вi. Вiн був нес­по­кiй­ний, усе то ви­хо­див, то вхо­див у ха­ту, ку­дись ще­зав i знов з'являв­ся, щоб таємно по­ра­ди­тись iз жiн­ка­ми. Жiн­ки не поїха­ли на жеб­ри. Об­лiз­ла шка­пи­на блу­ка­ла цi­лий день ко­ло до­му, пiдс­тав­ля­ла су­хi реб­ра вiт­ро­вi та скуб­ла ос­тан­ню, по­жовк­лу й по­сох­лу тра­ви­цю. Ста­ра ци­ган­ка, ви­ди­мо, жу­ри­лась, кри­ча­ла, пла­ка­ла i не вiд­хо­ди­ла вiд Гi­ци. Ма­рi­уца бу­ла спо­кiй­на, але за­ду­ма­на. Гi­ца мовч­ки ле­жав у кут­ку, але ча­сом скли­кав усiх, i то­дi над ним на­ви­са­ли три чор­нi го­ло­ви - i ве­лись таємнi по­ра­ди. Щось му­си­ло ста­ти­ся нез­ви­чай­не. Що са­ме, Ос­тап не знав, хоч до­га­ду­вав­ся.

Пригода з Гi­цою туб­ру­ва­ла i йо­го, i Со­ло­мiю, i во­ни на­ва­жи­лись по­ки­ну­ти не­без­печ­не мiс­це, нез­ва­жа­ючи на те, що Ос­та­по­вi труд­но бу­ло пус­ка­тись пiш­ки в до­ро­гу. Завт­ра Со­ло­мiя ма­ла поп­ро­ха­ти сво­го бол­га­ри­на при­ту­ли­ти по­ки що Ос­та­па i, ко­ли вiн зго­диться, за­раз же виб­ра­тись iз пла­в­нiв.

Та ста­лось iнак­ше. На дру­гий день, ко­ло по­луд­ня, на­бiг­ли на ци­ганську ха­ти­ну ту­рецькi жов­нi­ри, зро­би­ли трус, по­з­на­хо­ди­ли в плав­нях якесь ма­нат­тя i пов'яза­ли всiх, хто був у ха­тi, на­вiть сла­бо­го Гi­цу. На­да­рем­не Ос­тап за­пев­няв, що вiн чу­жий тут, на­да­рем­не опо­вi­дав, як вiн опи­нив­ся у плав­нях, йо­го не слу­ха­ли, як не слу­ха­ли ле­мен­ту жi­нок, прокльонiв Ра­ду.

Вони пок­ла­ли Гi­цу на вi­зок, зап­ря­же­нiй об­лiз­ло­го шка­пи­ною, пiд­пер­ли две­рi кiл­ком i, ал­лах­ка­ючи та ла­ючись, пi­г­на­ли бран­цiв по до­ро­зi в Га­лац.

Серед плав­нiв ко­ло хат­ки ли­ши­лась на ха­зяй­ст­вi ли­ше ко­за i жа­лiб­но ме­ка­ла, ко­ли осiн­нiй вi­тер куй­ов­див її бi­лу шерсть…

V

Соломiї сьогод­нi щас­ти­ло. В бол­га­ри­на не ро­би­ли, бо бу­ло якесь мiс­це­ве свя­то, i во­на пiш­ла в гор­ни­цi до ха­зяїна про­ха­ти за Ос­та­па. Бол­га­рин був зад­ля свя­та тро­хи на­пiд­пит­ку, ве­се­лий. Вiн охо­че доз­во­лив Ос­та­по­вi но­чу­ва­ти вку­пi з йо­го че­ляд­ни­ка­ми i на­вiть дав Со­ло­мiї на­пе­ред тро­хи гро­шей. Со­ло­мiя рi­ши­ла