Читати книгу - "Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Так, — Варта провела її поглядом.

За рівною, як струна, Ерран вийшли Ферум і Неф, обоє надміру похмурі.

— Це що таке? — Люцем зміряв їх поглядом.

— Це, шановний світляче, охорона нашої жертви, — Тайфун зробив крок до голови світлих. — Оскільки вона потрібна нам живою (а ви вже проявили себе як ті, кому не можна довіряти), ми вирішили, що з Ерран буде наша охорона. Від початку і до кінця туру.

— Вони можуть завадити нам. Чи навіть викрасти жертву, — заперечив Люцем холодно.

— А нам насрати, — процідив Тайфун і стиснув кулаки. — Софікоду вбив хтось із вашого кодла.

Він не чекав на відповідь і першим розвернувся до гурту темних.

— Ходу, — шепнув голова, пірнаючи в темряву під’їзду, де на нього чекали інші.

Варта глибоко вдихнула. Час почав цокотіти у неї в голові.

***

— Зв’яжіть його, — кивнув Максиміліан на Мілена.

Той криво усміхнувся, але тоді виставив обидві руки вперед. Ад крутнув пальцем, викликаючи невидимі пута. Лампочка в під’їзді світила слабко і відкидала на обличчя друзів химерні тіні.

— Перша і друга групи, розділилися! — гаркнув Тайфун і повернувся до світлого: — Виклич свою тінь.

Цілитель звів брови. Постукав носком по візерунчастих кахлях на підлозі. Проте не сказав нічого. Тоді заплющив очі — і за мить з тіні, що тягнулася від його ніг, виступив другий Мілен — точна копія першого. Кілька секунд він бовванів напівпрозорим силуетом, але після того набув тілесності й зовні не відрізнявся від «оригіналу».

Варта посміхнулася, оцінюючи їхню схожість. Тіні, які повністю повторювали своїх господарів, могли гарно збити з пантелику. Щоправда, силами володіли мізерними. І зникали швидко — рідкісний маг умів підтримувати свою тінь окремо від себе довше ніж годину. А поруч із господарем така примара зникала ще швидше.

— Максе, ходу, — Варта підштовхнула тіньового світляка до мага.

Той вчепився в його плече і кивнув.

Вони вийшли з під’їзду. За ними швидко вислизнули Аллі й ще двоє темних. Перша група розчинилась в юрбі туристів, які гуляли нічним містом.

— Хвилина — і на вихід, — наказав Тайфун, засікаючи час на годиннику.

Варта з Дикорослою підштовхнули справжнього Мілена вперед і вийшли з під’їзду, проте не на вулицю, а у внутрішній двір. Тайфун і Ад вислизнули за ними.

Вони перетнули подвір’я. Відчинили пошерхлі двері на іншому боці. І опинилися на сусідній вулиці.

— Чисто, — видихнув Тайфун. — Ходу, ходу. Транспорт уже тут, — він схвально зиркнув на повідомлення на мобілці.

Тут же з повороту вилетів темно-синій бусик. Варта впізнала Таєвого сусіда за кермом. Він посміхнувся широко і крикнув:

— Ану, ворушіться, пройдисвіти!

Дівчина застрибнула на переднє сидіння.

— На Підголоско. До гуртожитків Академії, — видихнула вона.

— У ту бісову прірву? — здивувався водій. — А воно точно там?

Варта зиркнула на заднє сидіння, де сидів Мілен, затиснутий іншими з обох боків. Він прислухався уважно.

— Таю, Дік, — кинула дівчина, — подивіться, аби в нашого гостя не було нічого, що нас видасть.

Мілен відповів їй стриманою посмішкою. Дикоросла підсіла до нього і з хижим оскалом запустила руки світлякові під сорочку.

***

— Ти що, справдечки по лісах всю ніч бігала? — Дикоросла швидко відгортала кущі на шляху, поспішаючи за Вартою.

— Не питай, — осміхнулась та, концентруючись на шпильці маячка, який горів усе ближче.

Жодної аури світляків довкола — в такій порожнечі відчути наближення легше, ніж на залюднених вулицях. Отож, чех не видав точку іншим. Отож...

— Прийшли! — видихнула дівчина і вихопила крихітну галявину світлом ліхтаря. — Це тут.

Вона негайно знайшла люк на землі й вдала, що відгортає з нього траву і листя, щоб стерти сліди того, що вчора тут вже хтось потоптався. Хтозна, як відреагують на те, що вона знала про цю мітку до офіційного початку другого туру.

— Фух... — видихнув Тайфун, який однією рукою тримав Мілена за комір сорочки. — Ну й забіг. Варта звар’ювала!

— Цікаво, як ми мали б взагалі знайти це місце, — Ад криво подивився на люк на землі.

— Ще один учорашні збори прогуляв... — реготнув голова. — Усі ті кляті точки мають свою ауру. Ми б знайшли цю фігню швидко, — маг з інтересом підійшов до люка і наступив на нього. — Бада-бум! — видав він, але нічого не сталося.

— Чесць! — фігура відділилась від найближчих стовбурів дерев так швидко і безшумно, що Варта на мить злякалась: світляки викрили!

Але новоприбулий не мав ані темної, ані світлої аури.

— Доброї ніченьки, вельмишановні... темні браття й сестри? — спитав повновидий дядько з посмішкою, що сяяла, як липневе сонце. — Єстем Емануель, суддя польські. Але можете називач мне панусьо Емек.

Тайфун пирхнув. Суддя й бровою не повів. Його доброзичливе кругле обличчя у світлі ліхтаря виглядало трохи зловісно.

— Чи ви маєте усе потрібне для ритуалу? — поцікавився Емануель, переводячи погляд з обличчя на обличчя, ніби хотів запам’ятати їх усіх.

— Осьо! — Тайфун турнув Мілена вперед.

— Тоді проше пана розпочинати, — усмішка судді Варті не сподобалась, проте її заспокоїла присутність наглядача.

Світляк виглядав настільки спокійним і відстороненим, наче й не з ним усе відбувалося. Він вийшов до люка і спинився над ним, дивлячись у небо.

Ад клацнув пальцями, стираючи свої пута.

— Варто, — гукнув Тайфун, — ти це знайшла. Твоя мітка. Будеш?

Дівчина заперечно похитала головою. Їй не хотілося вписувати себе в історію Гри. Ще буде шанс — коли прийде її черга...

— Окєй, тоді я, — маг підійшов упритул до Мілена, зміряв його важким поглядом — і за мить у руці майнуло лезо.

Світляк не видав ні звуку. Доріжка крові з його правиці задзебеніла вниз. Вона крапала на траву, листя і на мідний диск із двійкою.

Варті здалося, що хтось вимкнув усі звуки світу, крім ударів крапель об метал мітки. Вона невідривно слідкувала за тим, як кров світлого — така ж темна поночі, як і її власна — стікала вниз. Стікала, всотувалася в землю, затоплювала метал.

Варта розуміла, що це вже було. Колись давно. Металевий диск і кров. Тоді — спалах. Тоді — маятник...

— Доста! — потік спогадів перервав голос польського судді.

Варта двічі кліпнула.

— Прабабцю моя проклята... —