Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

Все-таки вечір був реабілітований. Після того як ми покинули ресторан, Богдан наче відчував, що знову пробувати залізти мені в душу гибла справа, то ж просто смішив деякими розповідями зі своєї роботи. Йому вдається зараз успішно вести бізнес, в не далекому минулому, він наважився на власну справу, тож тепер власник кількох магазинів з мобільною технікою та аксесуарами. Тепер розповідає про курйози, які траплялися з покупцями. Так і з його продавцями.

І таки прохолодний осінній вечір, чисте небо, запах води, і звичайно, прекрасно освітлена доріжка, робили цей момент романтичним. Я змогла розслабитись та забути про недавні переживання, що були викликані появою Станіслава. Ми ще майже годину просиділи в ресторані, так ще й так, що я постійно натикалась, на його погляд, бо сиділа до нього обличчям. Таке враження, що Плутар задався ціллю просвердлити в мені дірку поглядом. Не приємне відчуття. Аж мурашки по тілі.

Добре, що усе минулося, і добре, що я зараз не одна. Правда ця прогулянка підходить до закінчення, ми повернулись до стоянки.

- Бачу, ти втомилася? - почав Богдан, коли вже під'їхали до мого будинку. - Напрошуватись на каву, не буду.

- Думаю, так буде краще. Справді, просто, валюся з ніг. Але дякую, за такий чудовий вечір. - берусь за ручку, щоб відчинити двері автівки, та Бодя перехоплює мою руку, повертає обличчям до себе і цілує.

Ніколи не могла подумати, що його поцілунки можуть бути пристрасними, міцними. Привикла вважати його просто другом, що підтримає словом та підставить сильне плече. Тому цей імпульсивний вчинок вибиває з колії. Закриваю очі, і намагаюся відповідати на поцілунок... Ще кілька секунд, і закінчую його.  Дивлюсь в очі Богдана... він розуміє, я розумію... ми розуміємо...нічого в нас не вийде.

- Дивно це якось. - не знаходжу, що сказати. І мовчати, уже, не зручно.

- Не бери до голови. - спокійно відказує Богдан.

Киваю і виходжу з авто, Богдан йде слідом до мого під'їзду.

- Добраніч. - кажу, коли дійшли до дверей.

- Добраніч, Аліно. - повертається і прямує до своєї машини. Ще раз киває мені, сідаючи за кермо.

Мовчки. А що ми можемо зараз говорити, коли вечір закінчився так. Якби не було цього поцілунку, ми могли б ще деякий час вдавати з себе пару. А так... все-таки інтимний потяг ніхто не скасовував, і він повинен бути взаємним. Або просто повинен бути.

Не знаю, що із собою робити... в мені ніби щось давно зламалось. Раніше я думала, що не можу розслабитись із чоловіком, та отримувати від близькості задоволення, бо вибирала не тих, чи була мало знайома і не довіряла. Кілька років тому, я зустрічалася з одним, все було добре, поки ми не провели ніч разом.

Моєму розчаруванню не було меж, і я розуміла, що справа в мені. Хоча, мабуть, мої пояснення його не втішили, бо після, я почала його уникати, зсилаючись на роботу, а потім і завершила наші недовідносини.

І чесно, я думала, що з Богданом усе вдасться. Я дуже добре до нього ставлюсь, він як рідний мені. Мені з ним дуже добре, зручно, поряд з ним я відчуваю себе в безпеці. Я справді думала, що цих почуттів буде достатньо. Я люблю Богдана, пора визнати, що тільки, як брата.

Добре, що він це зрозумів...мабуть, тоді ж, коли і я... для цього нам не потрібно було слів, і довгих не зручних пояснень... Ми обоє хотіли нашою дружбою, зігріти поранені серця... та не вдалось... цього замало.

Прийнявши душ, лягаю у ліжко, прихопивши з собою келих вина. Через те, що сон не йде, копаюсь у телефоні, проглядаю стрічку новин у  ФБ. В багатьох життя вирує...

 Зараз, реально, відчуваю себе невдахою. І тепер, точно, розумію, чому мене так дратує Плутар своєю появою. Це він в усьому винен, після його зради, після тих слів. Мене ніби перемкнуло, щось зламалося. Таке враження, що я не варта любові, і здається підсвідомо завжди від неї відмовляюся. Не дозволяючи нікому до себе наблизитись, не дозволяю собі наблизитись до іншого.

Смішно просто. Змінила зачіску, стиль одягу, квартиру, роботу, поборола свій страх перед водінням. Завела нових друзів. Стала впевненішою в собі. Старшою. Але страх любити когось, і довіряти на всі сто, вкорінився раз і назавжди. Мабуть, варто змиритися з цим, що надалі я буду самотньою. Бо вдавати, що мені добре я не буду, не вмію, і не хочу вчитися.

Ображена за себе. Може все ж таки до психолога сходити. Цю ситуацію потрібно виправляти. Я все-таки хочу сім'ю, дітей. Не хочу завжди бути одна. Самотньо лежати в ліжку і дутись на весь світ. Гіпнотизую стелю. Так-так, телефон уже давно, спочиває собі на тумбі біля ліжка.

Спалахує екраном, освітлює кімнату і звуком сповіщає про нове повідомлення. Незнайомий номер.

"Гарно провела час? Не думав, що у тебе настільки зіпсується смак, що ти вибереш Богдана собі в компанію". Хто це, догадатись не важко. Звідки в нього мій номер? Наразі не важливо. Просто читаю це повідомлення, і розумію, що нічого не розумію... та і відповідати не збираюся. Нехай сам зі своїми тарганами розбирається. Поки я наводжу порядок зі своїми.

Не можу втриматись, щоб не поділитись

 На думку спадає давня пісня гурту Скрябін "Квінти"