Читати книгу - "Чоловік з бонусом, Тая Стрельцова"

—  Ні, я залишаюсь в себе. Єгор живе на іншому кінці міста! Він у наш клуб ходить, бо з роботою поруч. Тому чекаю на ліжечка та речі малих. Взагалі не розумію, де я в себе маю все це розмістити?! — жалілася по телефону подрузі.

— А я не можу повірити, що у Єгора є діти! А дружина? — розпитувала Катя.

— Я не знаю! Нічогісінько не знаю! — бубніла Ліка. — Я все-таки думала, що це жарт, бо ж не може так бути! А потім його брат втік так швидко, що я й не додумалась запитати!

— Оце так справи… І що ти з ними робитимеш? Бешкетують сильно? Не плачуть? Вони ж вперше бачать тебе… — задумалась Катерина.

— Ні, не плачуть, хвала богу! Спокійні. Спочатку провели ревізію мого помешкання, а потім дістали машинки з рюкзаків і граються, — розповіла, поглядаючи у кімнату на хлопчиків.

— Добре, що хоч спокійні…

— Що? Зачекай, Кать, вони щось хочуть, — відволіклась на дітей Ліка. — Що? У тебе є печиво? Клас! Ви не хочете? Я не розумію. Що я маю зробити? — видихнула шумно.

Було чутно, що діти щось говорили навипередки. Ліка спочатку тільки слухала, потім намагалась уточнити:

— Пити? Ні? Мити? Мити?! Так? Руки мити? — здивовано запитала. — Катя, ти тут? — повернулась до подруги.

— Так, — сміялась та.

— Я тут щойно відкриття зробила, — сміялась вже й Ліка. — Малі діти розумніші за мене! Я їм руки не мила, а вони печиво хочуть. З брудними руками не можна.

— Я так і зрозуміла. Слухай, а якщо вони голодні? — стала серйозною подруга.

— Не знаю. Справді можуть бути голодні. Я й не запитала у Олексія… — задумалась Ліка. — Зараз малі вийдуть з ванної у них запитаю.

— В тебе хоч є чим їх нагодувати?

— Стривай! Я зовсім забула! Мені конверт з інструкцією лишили! — пішла в коридор. — Катя, я зателефоную пізніше.

Відкрила конверт і знайшла там, окрім листа, написаного від руки, ключі від квартири Єгора і… чомусь гроші. Судячи з товщини пачки, сума пристойна. Але більше цікавив саме лист.

Діти вийшли з ванної і сіли на кухні їсти печиво. А Ліка, перевіривши, чи вимкнули воду, сіла на дивані у кімнаті і почала читати.

«Дорога Ліка, розумію, наскільки ти шокована. Вибач, що не познайомив тебе з синами раніше. Обов’язково розкажу тобі подробиці свого особистого життя і поясню все.

В даний момент мені необхідна твоя допомога. Дуже прошу подбати про Матвія і Мирона, поки я не повернусь. Вони дисципліновані і самостійні, впевнений, що в тебе все вийде. Я допомагатиму в телефонному режимі. Але на всякий випадок деякі поради напишу на перший час.»

Так, далі перелічується, що діти люблять, правила безпеки, режим дня… І в кінці подяка за допомогу.

Просто не було слів, щоб описати свій стан! Стільки емоцій… Окрім шоку, образа на Єгора, розгубленість. От що їй робити з його дітьми цілих десять днів? І, якщо таку таємницю мав, то чого ще чекати? Ось нехай тільки зателефонує! Чому не запитав, взагалі, чи хоче вона бути нянькою для двох малих дітей? Ліка років сто не мала справи з дітьми! Може бути, що вже й забула, як з ними поводитись…

Опустила голову, сховавши обличчя у долонях. Так тяжко… І саме в цей момент відчула дотик маленької теплої долоньки до її спини. Швидко обернулась, подумавши, що діти чогось знову хочуть. Проте не вгадала. Малюки стояли поруч, протягуючи печиво вже їй. І так дивились… жалісно своїми виразними блакитними очима.

Взяла печиво, подякувала. Аж серце защеміло. Це що ж виходить? Поки дорослі вирішують свої справи, панікують, на цих маленьких красунчиків геть ніхто не звертає уваги? Зате вони про неї, дорослу людину, подумали, печивом діляться… Ех, совість — штука підступна, прокидається, коли не чекаєш, і бере за горло.

— Ну що, хлопці, — погладивши їх по голівках, заговорила, — підемо готувати щось серйозніше, ніж печиво?