Читати книгу - "Диво для генерального, Аріна Вільде"

Я ховаюся від цікавих очей в одній із кабінок. Закриваю долонею рота, щоб придушити ридання. Довго приходжу до тями, вмиваю обличчя холодною водою і повертаюся до свого кабінету. Відчиняю двері обережно, щоб не привернути увагу інших співробітників, прослизаю у свій куточок.    

Я тупо витріщаюся на екран, ніяк не знаходжу в собі сил почати роботу. Сама не помічаю, як настає обідня перерва.      

- Аль, підемо вниз спустимося, - підходить до мене Олена.        

Ми з нею потоваришували як тільки познайомилися і вона не раз рятувала мене і допомагала в роботі. Адже в мене зовсім не було  досвіду, усьому довелося вчитися наново.

Я погоджуюсь, бо мені не завадить розмова до душам. Хоча виходити у коридор не хочеться. Тепер будь-який вихід із кабінету – шанс зіткнутися з Льошею. І як я працюватиму далі? Ах, так, я ж можу взагалі лишитися без роботи! Невже, Олексій це серйозно?

Я йду за Оленою до кафетерію. Той знаходиться на першому поверсі, і у нас там навіть є улюблений столик. Ми наповнюємо чашки безкоштовною кавою та займаємо місце біля вікна.

— Ти взагалі тут? - Олена привертає мою увагу, трясе долоню передо обличчям. — Вигляд у тебе відсутній.

Я відриваю погляд від чашки та дивлюся на подругу. Розумію, що справді пропустила її слова. Треба б зосередитись, а то вона почне ставити запитання. А я поки що не знаю, що й кому говорити. Мені б свої думки зібрати до купи.

— А що ти казала? - я подаюсь уперед, присуваючись ближче до столика. — Вибач, я прослухала. Якось зовсім не виспалася вночі.

Подруга розуміюче усміхається, навіть не здогадуючись наскільки далекі її здогади від істини.

— Та звичайні плітки, - Олена теж нахиляється вперед і знижує голос. — Мені Аліска з фінансового вранці дещо нашепотіла. Щодо нашого начальства.

— І що там? - Зображаю зацікавленість.

— Наш головний, кажуть, зібрався на пенсію.         

— Оу.

Я зображаю подив, хоча мені зараз відверто начхати на посадові перетасовки в нашій компанії.

— Так, - Олена киває і оглядається через плече, наче й справді турбується, що хтось почує про що ми тут шепочемо. — А ще кажуть, що він уже пригледів того, хто займе його місце. Посадить у крісло генерального свого племінника. Мені навіть фотку його показали, племінника цього, там такий фактурний красень. Так хочеться на нього наживо подивитися, подейкують, досі неодружений.

Мені, як і раніше, не цікаво. Але я посміхаюся Олені і роблю ковток кави. Потім дивлюся у вікно, намагаючись вигадати, що сказати. Треба якось підтримувати розмову, а  не відмовчуватися.

- Русланом його звуть, - раптом додає подруга, а мене в холод кидає. Тому що я зовсім іншого чоловіка з таким же ім'ям уявляю. Як добре, що ми з ним ніколи не побачимось більше. Помилки повинні залишатися в минулому, хоч би якими приємними вони були.