Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На першому — родина, а на другому — партія.
Зв’язок із партією нам усім незрозумілий, невідомо, про яку таку партію йдеться. Минає хвилина бентежного мовчання, аж урешті хтось відповідає узагальнювальним «таки так». Збираємо зі столу порожній посуд, брудні тарілки, рештки їжі. Йдемо спати.
**
Ось уже тиждень, як від спеки у мене безсоння. Прокидаюся серед ночі від спраги, від Дятлового вина пече у горлі чи то, може, від бабциних фаршированих кальмарів. Спускаюся до кухні, щоб випити склянку води.
Через відчинене вікно чую знадвору чиєсь зітхання. Напевно, якась тварина приходить уночі до нашого або до бабциного садка. Мама називає загадкового нічного гостя «Звір, що зітхає». Ми ще не зрозуміли, що воно таке може бути, бо воно, як тільки ми виходимо надвір із ліхтариками, негайно затихає.
Відчиняю холодильник і замість води беру холодний гранатовий сік. Відпиваю ковток прямо з пляшки, скориставшись тим, що вночі мене ніхто не побачить. По правді, це і є справжня насолода, тому що, коли п’єш сік, він, замість того, щоб утамувати спрагу, викликає ще більше бажання його пити. Опираюся однією рукою на холодильник, а другою прикладаю собі холодну пляшку до лоба, до шиї. Я бачив таку сцену в одному відомому фільмі з Джеймсом Діном. Мені сподобалася. Уявляю, як Сара дивиться на мене, коли я так роблю, освітлений світлом з холодильника.
Коли я нарешті ставлю пляшку всередину і зачиняю дверцята, бачу квитанції. У мами є ця погана звичка чіпляти квитанції в усіх на виду, навіть уже оплачені. Щоб збагнути, навіщо вона це робить, не треба мати диплом психоаналітика.
Квитанції вивішено в рядок і закріплено на дверцятах магнітиками із зображенням Ейфелевої вежі, Бранденбурзьких воріт, Пізанської вежі. Коли я або Верба їдемо кудись на екскурсію з класом, завжди привозимо як сувенір магнітик, який потім служить кріпленням для квитанцій, суми на яких збільшуються і завдяки нашим зусиллям теж.
Кілька років тому, коли Вейн іще не жив з нами, а приходив на вечерю до нашої колишньої квартири, він інколи брав на себе оплату якоїсь квитанції, відчепивши її з холодильника.
— Ось, тримай, квитанцію за електропостачання оплатив я, — казав він мамі наступного разу, простягуючи складений аркуш.
— Як це? Не треба було! Зачекай, я зараз поверну тобі гроші.
— Ні, не треба. Ти завжди куховариш, купуєш харчі. Якщо можу хоч якось допомогти...
Так потроху, спершу одна квитанція, потім друга, він почав платити все частіше. А потім несподівано взагалі про це не заводили більше розмови. Приблизно в той самий період, приходячи до нас на вечерю у п’ятницю або в суботу, Вейн почав приносити і залишати у передпокої здоровенну сумку, набиту брудним одягом. На вихідні та сумка зникала, щоб з’явитися на тому самому місці в понеділок. А всередині у прозорому пластиковому пакеті лежав випраний і випрасуваний одяг.
— А моє синє поло, що я приніс два тижні тому?
— Зараз погляну, напевно, ще не випрасувала.
— Он як, ще й досі не випрасувана...
— Так, можливо. Розумієш, у мене ж не тільки твої речі. У мене і свої. І хлопців теж. Знаєш, скільки доводиться прати після занять спортом?
— Ну, якщо для тебе це важко, то я свої речі більше не носитиму. Просто я не думав, що тобі це так важко.
— Та ні, зовсім не важко!
Я записую, переписую, намагаюся пригадати ті фрази, що мені довелося чути. Треба визнати, що техніка контролю, яку виробив Вейн, справді феноменальна. Її слід би було вписати окремим розділом до «Посібника з обхитування». Перший крок полягає у тому, щоб надати допомогу особі, яка про це взагалі не просила. Потім ненав’язливо (краще навіть не заводячи про це розмову) перетворити таку разову допомогу на звичку, на допомогову п’ятирічку. Затим потихеньку почати просити про незначні послуги, попервах — теж одноразові, а потім перетворити і їх на звичну справу. Таким чином зробити з цих осіб своїх помічників, зараховувати кожну надану їм допомогу як борг, що його слід повернути. А коли допомогу надано жінці, то все значно простіше: перетворити її на прислугу. І далі придушувати найменші спроби супротиву, переводити конфлікт на інший рівень. Ідеться про невипрані речі, але разом із тим і про гроші. Я можу віднести своє поло до пральні. Можу віддати штани китаянці, що живе над моєю крамницею, вона мені їх випрасує за кілька монет. Коли мені неохота куховарити або розігріти їжу, я знайду, де перекусити. І можу проводити вечори у барі разом із друзями. Можу купити собі жінку на вечір, якщо так уже закортить. А от ти впевнена, що хочеш надалі сама оплачувати комунальні послуги? І обурюватися всього лише через якесь там поло.
**
Якось після полудня сталася дуже прикра річ.
Я сидів за уроками, була десь приблизно четверта година, і тут я почув, як загорлопанив Дятел. Я вирішив, що то у нього вкотре утворився надлишок жовчі в крові, й не прислухався особливо до слів, які він викрикував, зосередившись на важкому для перекладу уривкові з Геродота про походження скіфів. Але Дятел ніяк не міг вгамуватися і продовжував галасувати як навіжений. Ніхто йому не відповідав; складалося таке враження, ніби він сварився з вітром, з деревами, з котами, з голубами, з камінням, із життям.
Я захвилювався лише тоді, коли почув бабцин вигук:
— О Господи! Та він же його уб’є!
Я рвонув униз сходами, перескакуючи через одну сходинку, вибіг надвір. Бабця мала на увазі Дятла, це точно. Але хто й кого там убиває? Дятел когось чи його?
Мене більше лякала перша можливість. Боявся, що зараз добіжу і побачу Дятла із зарядженою рушницею у тремтячих руках. А дуло Пушки спрямоване на якогось вуличного торговця, поштаря, священника чи церковного служку, винних, на думку Дятла, у хтозна-яких гріхах.
Коли відчиняю металеву хвіртку (вона скрегоче так, що здалеку чути — хтось прийшов), лунає бабцин голос: «Хто там, хто це?» Ми не бачимо одне одного, адже між нашим двором і подвір’ям Дятла пролягає кам’яна огорожа, густо поросла високими, давно не стриженими кущами бугенвілії.
— Бабусю, це я. Що відбувається?
— О Боже! Ні, Марчелліно! Ні, не йди туди, повертайся додому!
Але я вже зайшов на подвір’я. Перед альтанкою побачив Дятла, він лежить горілиць на землі, на губах кров. Намагається підвестись, але марно: худі ноги не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.