Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

Людина має звільнитися від цього смороду. Такий таємний план плекав Гордон. Самозречено намагався оголосити війну грошам. Хоч і приховану.

Його колеги ніколи б не запідозрили його у сповідуванні неортодоксальних ідей. Вони так і не дізналися, що він пише вірші (важко сказати, що він їх, власне кажучи, писав — протягом шести років у журналах з’явилося менше двох десятків). На вигляд — пересічний офісний клерк, один із численної армії тих, що щоранку біжать до метро, поспішаючи в офіси Сіті.

Гордону було двадцять чотири, коли померла мати. Родина розпадалася. Зі старшого покоління Комстоків лишилося тільки четверо — тітка Анджела, тітка Шарлотта, дядько Волтер і ще один дядько, який помер рік потому. Тож Гордон із Джулією роз’їхалися: він винайняв кімнату з меблями на Даунті-стріт (вулиці Блумсбері вже давали можливість почуватися частиною літературної спільноти), Джулія ж переїхала до «Графського двору» — ближче до роботи. На цей час їй було майже тридцять, та виглядала вона набагато старшою: сильно схудла, й хоча колір обличчя був здоровий, у волоссі з’явилася перша сивина. Вона і досі працювала дванадцять годин на добу, та за шість років її зарплатня зросла лишень на десять шилінгів на тиждень. Власниця кафе — дама з манерами — вважала себе подругою Джулії, тому не соромилася витискати з «дорогенької» всі соки. За чотири місяці після смерті матері Гордон звільнився з роботи без жодних пояснень. У фірмі вирішили, що він знайшов краще місце, тож дали йому гарні рекомендації. Та він навіть і не думав шукати нову роботу. Йому кортіло спалити за собою всі мости. І тільки тоді він зможе дихати наповну, бути вільним від усього матеріального. І це аж ніяк не означає, що він чекав, поки помре мати, просто її смерть підштовхнула його до цього кроку.

Родичі запанікували. Дехто почав було думати, що Гордон збожеволів. Та його марні спроби пояснити, чому він не має наміру продавати себе у рабство заради перспективи вхопитися за «надійне місце», не увінчалися успіхом. «На що ж ти житимеш?» — знай запитували вони. Гордон же відмовлявся думати про це. І досі плекав надію, що зможе заробляти на життя як письменник. Тоді Гордон уже був знайомий з редактором «Антихриста» Ревелстоном, який іноді підкидав йому романи для написання критичних статей. Тож його літературні перспективи виглядали вже не такими примарними, як шість років тому. Та жага працювати пером не була головною його спонукою. Понад усе Гордон прагнув позбутися фінансового ярма. На горизонті бовваніло життя аскета-самітника. Він щиро вірив у те, що людина може вижити у цьому світі без грошей — бути вільною, як птах. Єдине, чого Гордон не врахував, так це того, що птахам не треба сплачувати рахунків. Якось та буде.

Наступні сім місяців стали для нього справжнім випробуванням. Гордон був на межі. Тільки зараз він зрозумів, що таке тижнями не бачити нічого, окрім окрайця хліба з маргарином, намагатися «писати», коли в голові паморочиться від голоду, бути змушеним закласти власний одяг, щоб розрахуватися з боргами, щоразу повертатися додому зі страхом, що тебе перестріне хазяйка, якій ти винен за оренду житла.

За цей час він не написав майже жодного рядка. Першим, що він зрозумів, було те, що злидні вбивають політ фантазії. Неочікувано для себе Гордон зробив відкриття — безгрошів’я не рятує від матеріальних проблем. Навпаки, ти перетворюєшся на раба грошей, доки не заробиш достатньо для того, щоб було на що жити — така гірка правда життя. Три дні він прожив на вулиці. Жахливий досвід. Скориставшись порадою бувалого безхатька, Гордон попрямував у порт — возити візки з рибою. З кожного такого мав по два пенси, іноді більше, якщо пощастить, а на додачу нестерпний біль у м’язах. Та охочих на цю роботу було хоч греблю гати — тож спершу треба було ще дочекатися своєї черги; якщо до дев’ятої ранку вдавалося заробити вісімнадцять пенсів, то був справжній успіх. Та на четвертий день Гордон зламався. Який, зрештою, в цьому всьому сенс? Йому не лишалося нічого іншого, окрім як просити грошей у родини і шукати нову роботу.

Тільки от роботи ніякої зараз не було. Довелося сісти родичам на шию. Джулія витратила на брата всі свої заощадження. Від сорому його хотілося крізь землю провалитися. От до чого призвели всі його шляхетні думки! До відмови від амбіцій, оголошеній війни грошам і того, що Гордон опинився на утриманні у своєї сестри!

Джулія страшенно переживала за брата. І річ не у витрачених заощадженнях. Вона покладала на Гордона такі надії! Він єдиний з Комстоків мав шанс «вибитися в люди». Вона й досі вірила, що одного дня Гордон поверне родині всі втрачені статки. Він же такий «розумник» — звісно, він впорається, якщо захоче. Два місяці він жив з тіткою Анджелою в її тісному будинку у Хайгейті (зі старенькою тіткою, яка вже геть усохла і ледь могла прогодувати саму себе). Цього разу Гордон насправді активно шукав роботу, та дядько Волтер вже нічим не міг йому допомогти. Його колись впливові друзі тепер самі опинилися за бортом. Та вкрай несподівано доля усміхнулася Гордонові — через когось, хто товаришував з братом тієї пані, на яку працювала Джулія, його влаштували в бухгалтерію рекламного агентства «Новий Альбіон».

«Новий Альбіон» — одне з численних рекламних агентств, офіси яких після війни з’являлися мало не на кожному розі. Продукти капіталізму, що переживав свої останні дні. Ця маленька контора не гребувала жодними замовленнями: широкоформатні плакати з рекламою поживної вівсянки, борошна та всякої всячини. Але спеціалізувалися вони на рекламі капелюшків і косметики, яка розміщувалася у жіночих журналах. Іноді готували невеликі оголошення для тижневиків, як-от реклама піґулок від ПМС, «Гороскоп від професора Раратонго», «Сім секретів Венери», «Секрети шиття», «Як заробити п’ять фунтів», «Лосьйон з кипарисового листя для волосся — надійний захист від лупи» й таке інше. У штаті агентства були, звісно, й ілюстратори. Так Гордон познайомився з Розмарі. Вона працювала у «студії». Минуло чимало часу, перш ніж Гордон насмілився заговорити до неї. Для нього вона довго залишалася далеким персонажем, мініатюрною фігуркою, яка то з’являлася, то хутко зникала з його поля зору. Її образ більше лякав Гордона, ніж приваблював. Коли вони випадково зустрічалися в коридорах, Розмарі кидала на нього глузливий погляд, сповнений іронії — такий, ніби їй все