Читати книгу - "Місто моє розстріляне, Хая Мусман"

У мене був знайомий Перельман, з бідної родини. Після закінчення гімназії його майбутній тесть направив його на навчання до Швейцарії. Наречена Перельмана навчалась у нашій гімназії в старших класах. Кохав він її чи продався за гроші, хто знає. Перед самою війною він повернувся до Рівного, і вони одружились. Вони загинули разом з усіма євреями міста.

Таких, як Перельман, у місті були одиниці. Ми ж усі, хто долучився до цих передекзаменаційних перегонів, розуміли, що боремося не тільки за честь своєї гімназії, але й за нашу національну гідність.

Увесь навчальний 1938–39 рік пройшов під знаком цієї підготовки. Це був рік, викреслений з життя. Ми дуже багато займались у гімназії і вдома.

Настав травень 1939 року. Усі розуміли, що в атмосфері антисемітизму, яка панувала в країні, до нас будуть особливо прискіпливо ставитись, але це випробування перевершило наші найгірші очікування. З 46 учнів екзамен склало лише 16, я потрапила до їх числа. Екзаменатори, вчителі польської державної гімназії, чіплялися до будь-якої дрібниці. Єдиний єврей, який приймав у нас Закон Божий на івриті, також зрізав декілька учнів.

Я сама ледве не зрізалась на цьому предметі. Лисиця, так звали цього викладача, повний, лисий, з товстими, шльопаючими губами, поставив мені питання про «ойвот» – праотців, а мені почулося «ойфот» – птахи. Замість того, щоб розказати про Авраама, Іцхака і Якова з їхніми дружинами, я почала гарячково пригадувати, де в Біблії говориться про птахів, і згадала, що в Ноєвому ковчезі було кожної тварі по парі і Ной відправив голуба у розвідку – дізнатися, чи закінчився потоп.

Я почала жваво розповідати, а маслянисті очі Лисиці хижо виблиснули і він почав голосно, щоб привернути увагу голови комісії, кричати, що я говорю нісенітниці. На моє щастя, він говорив на івриті. Екзамен відбувався у великій класній кімнаті, де одночасно декілька учнів складали різні предмети, а голова комісії сидів біля дошки один. Для мене Закон Божий був останнім предметом, усі інші я вже склала. Голова комісії, почувши голосні вигуки Лисиці, підняв голову і байдуже запитав: «Зрізалась?» Ось тут я вперше в житті побачила нашого директора Райза схвильованим. Він якось увесь подався вперед і, блимнувши на Лисицю очима, сказав: «Це теологічна суперечка». Лисиця від несподіванки розгубився, голова кивнув, я екзамен склала.

З екзамену ми поверталися втрьох з Есею і Леєю. Ми склали цей екзамен, але радості чи задоволення від цієї перемоги не було – тільки відчуття приниження й гіркоти через те, що польські вчителі зрізали наших найкращих учнів.

Була п’ятниця. Мої батьки чекали мене із запаленими суботніми свічками. Вони настільки зраділи, що я склала іспит, настільки пишалися мною, що я не розповіла їм усієї правди. Не хотіла затьмарювати їхню радість, її і без того мало було в їхньому житті.

Мені ця «мала матура» так і не згодилася. Через декілька місяців розпочалась війна, польська держава припинила існування, і я свій атестат в руки не отримала.

* * *

Навесні 1939 року ми переїхали на нову квартиру, у будинок, який належав рабину з Кам’янки. Його прізвища я не знаю, усі називали його «ребе з Кам’янки». Будинок цей і зараз стоїть у Рівному, на вуличці навпроти кінотеатру «Партизан». Це була двоповерхова споруда, до якої приєднувалась будівля синагоги. На другому поверсі була жіноча синагога і дві маленькі квартирки, ми зайняли одну із них. Там були дві крихітні кімнатки і кухонька, викроєна з коридору. Сам ребе з родиною мешкав на першому поверсі у квартирі, що складалась із трьох кімнат, з яких він займав найбільшу, а його дружина, дві дочки і син жили у двох інших. Служники спали на кухні. З ранку до ночі дружина, дві дочки і служники поралися по господарству. Сам ребе жив у дуже пасивний спосіб. Цілими днями, за винятком годин служби в синагозі, він лежав на дивані у своїй кімнаті. Коли б я не проходила повз його вікна, увесь час бачила його в цій позі.

Дочки ребе ніде не вчилися. Його син, мій одноліток, блакитноокий блондин з якимось зацькованим поглядом, єдиний у нашому місті носив пейси і капоту. Він просиджував усі дні в синагозі, червонів при зустрічі з дівчатами і ховав очі.

У будинку ребе був водопровід – рідкість в Рівному у ті часи. На другому поверсі, де ми мешкали, кран не працював. Коли ребе здавав нам квартиру, він обіцяв полагодити кран, але слова свого не дотримав.

Водорозбірної колонки на нашій вулиці не було, і нам доводилося випрошувати воду у тих власників, які мали в будинку водопровід. Батько хворів на виразку шлунку, і воду носила я. Дружина ребе не дозволяла нам користуватись краном у неї в кухні, говорячи, що шум води, яка ллється з крану, заважає її чоловіку. За відсутності хазяйки нам допомагала прислуга, дозволяючи наповнити декілька відер. При всьому цьому ребе не соромився дерти з батька квартплату по 48 злотих на місяць, не погодившись знизити її через відсутність води.

Стосунки нашої родини з ребе ускладнились ще й через те, що мої батьки не відвідували синагогу. У суботу мама гріла чай на примусі. Молільниці, які проходили коридором в жіночу синагогу, доповідали ребе, що ми палимо вогонь в суботу. Ребе сварився, а мама робила невинні очі і запевняла, що свято дотримується суботи.

Ребе з Кам’янки і вся його родина загинули разом з усіма євреями міста.

* * *

Влітку 1939 року я на кілька тижнів поїхала до родичів у село неподалік від міста Острог. У цьому селі жили декілька єврейських родин. Мені запам’яталась жінка похилого віку, власниця маленької крамниці. Її єдина дочка була заміжня за українським селянином. Дочка, висока, чорноброва, дуже вродлива жінка, нічим не відрізнялась від інших селянок: працювала в полі, доглядала за худобою. Мешкала вона по сусідству з нашими родичами і часто навідувалась до нас. Мати зріклася дочки за те, що вона охрестилась перед весіллям, і не вибачила їй віровідступництва. У дочки було дві дитини, а бабуся навіть не наважувалася їх пригорнути, поговорити з ними. Зв’язківцем був зять, який приходив до крамниці за покупками.

Коли гітлерівці окупували Польщу, стареньку загнали в єврейське гетто в Острозі, де вона і загинула. Дочку