Читати книгу - "Останнє полювання"

— Прошу, — видихнула графиня, відступаючи.

Ньєман узяв рушницю і зважив її в руці під допитливим поглядом Лаури. Між ними миттю виникло якесь мовчазне спільництво. Івана з гидливим виглядом повернулася до свого обліку.

Флік милувався візерунками, вирізаними на сталевих елементах рукоятки та затвора: дубове листя, сцени полювання… Йому вартувало значних зусиль утриматись від того, щоб не закинути рушницю на плече й не подивитися на ліс за панорамним вікном крізь приціл.

— Я не бачу марки.

— Кожна наша рушниця — це унікальна річ, яку розробили й виготовили у Ферлаху.

У цьому австрійському місті працювало декілька зброярів з-поміж найкращих у світі. Не в змозі терпіти, Ньєман змахнув карабіном, приклав його до плеча й припав оком до вічка прицілу.

— На яку відстань ви його налаштували?

— Сто метрів.

— Як для піршу.

Він уже стояв, опустивши зброю. Лаура не зводила з нього важкого погляду.

— Не намагайтеся підловити мене, Ньємане. Я ж казала, що більше не практикую цей вид полювання. Я вже давно не користувалася цією рушницею.

Ньєман обачно поклав її на місце.

— То яка ваша улюблена?

Вона схопила з підставки іншу гвинтівку, так легко піднявши її, ніби та важила кількасот грамів.

— Оця — для облави.

Така сама неперевершена, але з ледь помітними слідами, які свідчили, що цією рушницею і справді часто користуються.

— Ця одностволка?

— Мій батько казав: «Якщо однієї кулі не вистачило, значить, ви мертвий. А якщо ви досі живий, значить, ваше життя нічого не варте».

— Схоже, він був милим чоловіком.

Графиня простягнула йому гвинтівку.

— Дуже.

Він погрався затвором і здивувався, як нечутно працює механізм. Ще одне диво майстерності.

— Який калібр?

— 270 «вінчестер».

— Які патрони?

— Я сама виготовляю їх у своїй майстерні.

Ньєман підвів погляд.

— Кулі з м’яким вістрям, — повела вона далі. — Я вставляю свинець спереду, власноруч відливши сплав для мідного покриття, залежно від дичини, на яку збираюся полювати. Ви не гірше за мене знаєте, що все залежить від рівняння «швидкість-відстань-матеріал-опір»…

Ньєманові були дуже добре знайомі ці проблеми: свинцевий кінчик деформується при ударі й розплющується в «грибочок», передаючи енергію в тканини й викликаючи смерть. Але спершу куля має проникнути в плоть, а отже, її має вкривати шар міді, який пізніше розплавиться.

— Рідко можна поговорити про це з жінкою.

— Жінки тепер інакші, — сказала графиня, вдаючи зажурений вигляд.

Вона забрала в нього рушницю й обережно поклала на місце.

— Усе сходить нанівець, — додала вона, — навіть невігластво.

— А оця? — запитав Ньєман, киваючи на верхню рушницю, антрацитовий карабін, у якого приціл, здавалося, був відлитий із того самого матеріалу — виглядало так, ніби всю гвинтівку вирізьбили з суцільного шматка чорного мармуру.

— Цієї, — сказала вона, відступаючи на крок назад, — ніхто не торкається. Це була рушниця мого батька. Він був славетним стрільцем, який міг за двісті метрів влучити в око оленю.

Ньєман кивнув головою на знак захвату, хоча сам умів набагато краще. Однак не час було хизуватися.

Знадвору долинув шурхіт шин по гравію.

— Приїхали мої кузени, — сказала Лаура, повертаючи голову. — Час сідати за стіл, правду кажучи.

Гра слів була навмисною[26] — і графиня достатньо добре говорила французькою, щоб розумно її сформулювати. Вона ще раз пустотливо йому підморгнула.

Ньєман спостерігав, як вона пішла величезною кімнатою до дверей. Він так і не міг зрозуміти, як тримати себе з цією жінкою.

Вона мала б валятися у себе в спальні, накачавшись антидепресантами, а натомість походжала тут у вечірній сукні, клацаючи затворами рушниць, жартувала з ним, першокласно грала роль господині.

Він відчував, що це її запрошення було обманкою. Вона вдавала, ніби приймає їх, знайомить із сім’єю, з родинними традиціями, але Ньєман був переконаний, що все якраз навпаки: вона приховувала від них найголовніше.

Тут йому стиснуло шлунок від іншої думки. Така жінка не стала б сподіватися, що фліки знайдуть убивцю її брата. Вона збиралася самостійно вирахувати його й поквитатися.

Так, вона не просто запросила їх на ночівлю, вона хотіла їх приспати.

Тому що перегони розпочались. Перший, хто знайде вбивцю Юрґена, всадить йому кулю в серце.

Правильну кулю.

Як у пірші.

13

Макс фон Ґаєрсберґ був чоловіком тридцяти з гаком років, мав вузьке обличчя й відстовбурчені вуха. Над упалими щоками виділялися темні очі, а замість рота кістляве лице перетинала вузенька риска. Блідість шкіри ще більше підкреслювало чорне волосся, таке напомаджене, аж ніби намальоване на черепі.

Удо був молодший — років двадцять п’ять — і набагато вродливіший. Ідеально укладена шевелюра, високе чоло над котячим писком. Мабуть, у цього хлопця закохувалися всі без винятку. Ньєман відчув, як його кольнула заздрість, і взявся вишукувати недоліки в його зовнішності: занадто м’які губи, можливо, нервовий сміх, що відкривав ясна, і якийсь застиглий лукавий вираз обличчя, що робив його схожим на торчка з ломкою.

Ось уже пів години він слухав, як вони розмовляють, звичайно ж, французькою, і з того можна було зробити висновок, що ці двоє спадкоємців анітрохи не схожі на графиню: вироджені, ні на що не придатні нащадки аристократів, неспроможні існувати самостійно, які користуються своїм походженням. Якщо графиня вражала його своєю запеклістю, двоє її кузенів здавалися анемічними, виснаженими й не здатними ні на що інше, окрім як згадувати своїх видатних предків.

Здивували Ньємана не співтрапезники, а кімната, де подали вечерю: жодних скляних стін чи модерного дизайну. Вони сиділи в невеличкому приміщенні, оббитому червоним оксамитом, прикрашеному кількома десятками тваринячих голів — славнозвісних «масакр». Вогнище в каміні потріскувало, ніби невблаганні щелепи, а дзенькіт виделок нагадував брязкання кайданів на дні найжахливішої тюрми. Оце так атмосфера…

Але при світлі свічок, розставлених на столі, Ньєман тішився, радий опинитися «прямо в гніздечку», якнайближче до цієї сім’ї мільярдерів, із якою сталося страшне лихо. Тепер він остаточно переконався, що мотив убивства лежав тут, поміж цих спадкоємців, у їхньому минулому або ж у сліпій зоні їхнього сьогодення.

Розмова почалася похмуро — полум’яним панегіриком Юрґену, виголошеним французькою з німецьким акцентом, — і далі оберталася навколо того ж. Тепер, коли вечеря йшла повним ходом і починав діяти тролінґер, червоне вино рубінового кольору, тон піднімався, а настрої розпалювались.

— Коли того, хто це зробив, знайдуть, —