Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

І вона зупинила на мені зосереджений цікавий погляд, її чорні, мов із дьогтю, очі здавалися колючими, як шпильки.

– Усупереч очікуванням, ти така ж сама. Від миті твого народження я знала, якою ти станеш. З тобою воно почалося знову, і стало ще гірше. Як же ти горлала вночі та ніяк не наїдалася, а я лежала без сну за зачиненими дверима, і в мене розколювалась голова.

Я нічого не сказала у відповідь. За мить мати глузливо розсміялась і почала мити посуд. Це востаннє вона щось говорила про війну між нами, хоча самій війні було ще далеко до кінця.

 3

Спостережний Пункт насправді був великим в’язом, що ріс на ближньому березі Луари. Дерево наполовину схилилося до води й мало щільно переплетене товсте коріння, що стирчало з сухої землі понад берегом, завдяки чому навіть мені нескладно було лазити по ньому. Я сиділа верхи на товстих гілках і могла спостерігати за будь-чим у Ле-Лавезі. Кассі та Поль збудували там простеньку хатку – платформу й декілька пригнутих гілок замість даху, – і я частіше за інших сиділа в цій схованці. Ренетт було ліньки лізти на самий верх, хоч цей процес і полегшувався завдяки вузлуватій мотузці, а Кассі взагалі майже там не з’являвся, тож більшість часу це місце перебувало цілковито в моєму розпорядженні. Я залізала туди подумати й постежити за дорогою, якою інколи проїжджали німці в джипах або – значно частіше – на мотоциклах.

Звичайно, мало що могло зацікавити німців у Ле-Лавезі. Там не було ні казарм, ні школи, ні громадських будівель, які вони могли б зайняти. Натомість вони розмістилися в Анже, а до сусідніх селищ посилали патрулі. Тож окрім тих німців, що проїжджали дорогою, я бачила лише групи солдатів, яких щотижня посилали реквізувати провіант з ферми родини Ур’я. До нашої ферми вони заходили значно рідше, адже в нас не було корів, тільки декілька свиней і кіз. Головним джерелом нашого прибутку були фрукти, а сезон тоді ледве розпочався. Раз на місяць до нас неохоче навідувались двійко солдатів, але найкращий наш урожай був добре прихований, і мати завжди відправляла мене до саду, коли вони приходили. А втім, я з цікавістю позирала на сіру уніформу, сидячи на Спостережному Пункті й кидаючи уявні снаряди в німецькі джипи, що проїжджали повз. Насправді я не була вороже налаштованою, як і будь-хто з дітей. Нам просто було цікаво, і ми повторювали лайку, якої навчились від батьків – брудні боші, нацистські свині, – просто щоб бути, як усі. Я й гадки не мала, що відбувалося в окупованій Франції, і не мала найменшого уявлення, де той Берлін.

Одного разу вони прийшли, щоб реквізувати скрипку в Дені Ґодіна, дідуся Жаннет. Жаннет розповіла мені про це за тиждень до смерті. Темніло, і віконниці вже були зачинені, коли вона почула стукіт у двері. Вона прочинила їх і побачила німецького офіцера. Він звернувся до її дідуся ввічливою, хоч і ламаною французькою.

– Мсьє, я… розумію… Ви маєте… скрипку. Я потребую… її.

Начебто декілька офіцерів вирішили створити музичний ансамбль. Думаю, навіть німцям треба було якось розважатися.

Старий Ґодін тільки подивився на нього.

– Скрипка, майн герр, – це як жінка, – приязно відповів він. – Її не позичають.

І дуже обережно зачинив двері. Зовні було тихо, офіцери перетравлювали почуте. Жаннет витріщилася на дідуся круглими очима. Тоді знадвору вони почули голоси та сміх німецьких офіцерів:

– Wie eine Frau! Wie eine Frau![10]

Той німецький офіцер більше не вертався, і Дені вдалося зберегти скрипку надовго, майже до кінця війни.

4

А втім, того літа основним предметом моєї цікавості були не німці. Усі дні – а бувало, і ночі, під час сну – я проводила в думках про те, як мені заманити в пастку Стару Маму. Я вивчила різні техніки риболовства. Волосіння для вугрів, горщики для раків, волоки, сачки, ловитва на живця й на блешню. Я пішла до Жана-Марка Ур’я і набридала йому доти, доки він не розповів мені все, що знає про блешні. Я викопувала болотних хробаків на берегових кручах і навчилася зігрівати їх у себе в роті. Я ловила м’ясних мух і наживляла їх на волосіння, що їжачилось гачками, ніби якась чудернацька ялинкова гірлянда. Я ставила пастки з вербової лози та мотузок, підкладаючи в них принади з об’їдків. Єдиний доторк до мотузки в клітці – і вона б сіпнулася та закрилася, виштовхуючи мій хитромудрий винахід з води завдяки силі пригнутої під ним гілки. Я розтягувала сітки через найвужчі протоки між обмілинами. Я розкладала на далекому березі волосіння з наживленими шматками м’ясних недогнилків. У такий спосіб я впіймала силу-силенну йоржів, маленьких тараньок, піскарів і вугрів. Деяких я приносила додому та спостерігала, як мати їх готує. Кухня тепер була єдиною нейтральною територією, місцем короткого перепочинку від нашої особистої війни. Я стояла поряд із нею, слухала її тихий монотонний голос, і ми разом готували буябес по-анжуйськи, рибне рагу з червоною цибулею й чебрецем, запеченого у фользі йоржа з естрагоном і лісовими грибами. Дещо зі своєї здобичі я розвішувала яскравими смердючими гірляндами на Стоячих Каменюках – як застереження та виклик.

Але Стара Мама не спішила з’являтися. У неділю, коли Кассі та Ренетт були вдома, я намагалася заразити їх своїм мисливським азартом. Але відтоді як Рен-Клод того року перейшла до колежу, вони з Кассі перетворилися на окрему расу. Між мною та Кассі різниця у віці була п’ять років. Із Ренетт – три. Але вони здавалися ближчими одне до одного, осяяні дорослішанням, з такими схожими золотавими обличчями й високими вилицями, що скидалися на близнюків. Вони часто шепотіли одне одному якісь секрети, сміялися з якихось таємних жартів, називали імена друзів, про яких я й не чула. У їхній розмові пунктиром проходили незнайомі імена. Мсьє Каре. Мадам Фруссен. Мадемуазель Кюлор. Кассі вигадував прізвиська для всіх вчителів і вмів пародіювати їхні голоси й манери, щоб розсмішити Ренетт. Інші імена, які вони шепотіли під покровом ночі, коли я вже спала, начебто належали їхнім друзям. Гайнеманн. Лейбніц. Шварц. Вони сміялися, коли вимовляли ці імена, якимось дивним єхидним сміхом, з ноткою провини та істерії. Якісь невідомі імена, та ще й іноземні, а коли я запитувала про них, Кассі й