Читати книгу - "Нестерпний бос. Наречений за контрактом, Астра Вєєр"

Розділ 5/1

Йду від них, спочатку сповільнюючи кроки, а потім пускаючись на біг до самого виходу.

- Віко, почекай! Я не хочу, щоб ти на мене зачаїла образу, - зрадник женеться ззаду.

- Кого це хвилює? Нехай поплаче та заспокоїться, - чую мерзенний голосок його нареченої.

Все правильно, нема через що ображатися. Подумаєш, ще на цих вихідних він привозив мене на свою знімну квартиру. Щось не пам'ятаю його бажання хоч у чомусь зізнатися. Зате добре пам'ятаю, як до мене ліз.

Адже тоді... тоді вже лежала каблучка в бардачку для іншої.

Сльози все ж таки бризнули, але я не звертаю уваги і тікаю від нездійсненого нареченого з його пихатою нареченою. Попереду натовп співробітників, голосно сміються. Не бачу нікого, туманом застилає очі.

Ну як такий спокійний апатичний Вітя міг з легкістю використовувати мене? Якщо зі мною він просто розважався, тоді з нею що? З нею він бачить забезпечене майбутнє? Але ми ж могли б разом працювати, розвиватися, а він…

Бух.

Врізаюся в широкі чоловічі груди. Трохи відстороняюся. Сорочка кольору індиго, в тон моєї сукні. Ще цього не вистачало мені для повного щастя.

- Я не зрозумів? Вікторіє, ти знову заблукала? - глузливий голос начальника над головою.

- Ні, я не те…

Обертаюся назад. Вітя далеко і не надто й поспішав за мною. Стоїть зі своєю багатою конякою на високому ґанку. На інших не дивлюся, а парочку добре помітно, прямо на них падає світло від підвісних ліхтарів.

От би зараз довести йому, що я ні про що не шкодую... Не буду страждати через нього, забуду брехливого зрадника.

- Ти нормально можеш пояснити? Чому у моєї помічниці сльози? - здається, бос починає втрачати терпіння.

- Так, можу. Вибачте заздалегідь, Кирило Олексійович, - піднімаю на нього очі і роблю те, на що б ніколи не зважилася. Але мені вже нема чого втрачати у цей момент, я розчавлена повністю.

Встаю навшпиньки, намагаюся діяти швидко. Обхоплюю шию чоловіка руками, трохи нахиляючи до себе. Бос поки не відштовхує. Тягнуся до нього і легко торкаюся своїми губами до його губ.

Що я роблю?!

Хіба помста моєму горю допоможе…

Хочу відскочити і втекти, згораючи від сорому. Але вже не виходить. Бос тепер владно притискає до себе.

- Могла раніше сказати, що цього хочеш, - він встигає мені прошепотіти і я-як поцілує…

З напором, гаряче, не даючи і шансу схаменутися. Його руки на моїй спині міцно тримають, а губи творять неймовірне. То дражнять, то змушують задихатися і дрібно тремтіти. Моя відчайдушна спроба зробити всього лише вигляд поцілунку переростає у справжню бурю.

Нічого подібного не відбувалося з Вітею. Коліна не тремтіли, іскри не летіли з очей. Начальник досвідчений, не дарма такий бажаний для жінок.

Усвідомлення жаху остаточно приходить, коли Кирило перериває наш поцілунок.

- Стій смирно, роби вигляд, що всім задоволена. Не смій тікати, - отримую наказ.

- Мені треба додому, - не можу погодитися.

- Я тебе проведу, але ти повинна вести себе радісно. Давай, посміхайся!

Бос бере мене за руку і виводить з тіні. На ґанку більше немає колишнього хлопця. Зате неподалік від нас... ошелешено втупилися Бєльські. Всім кланом зібралися і спостерігають. Серед них біг бос, брат Кирила з дружиною, ще якась жінка, скоріше за все, мати. Схоже, вони очманіли.

- Ми прогулятися, - махає рідні мій бос, обережно ведучи мене повз здивованих співробітників.

Виходимо за ворота.

- І? Що це було? - грізно запитує той, хто теж не стояв осторонь.

- Бачите мою руку?

- Ну?

Схлипую.

- Каблучки там більше ніколи не буде. Ніколи!

- Знайшла через що страждати, той з метеликом, того не вартий, - хмуриться бос.

- Вам легко міркувати, бо не вас кинув хлопець, - боляче даються слова, але я ж повинна хоч трохи пояснити. - До побачення, Кирило Олексійович. Мені потрібно їхати, а вам... вам гарного вечора.

Не хочу більше нічого чути, особливо насмішок. Стрімко й швидко збігаю від боса.

Біля дороги зупинилася маршрутка, стрибаю в неї. Потім розберуся, куди вона їде, аби подалі звідси. Якнайдалі від розбитих бажань і розтоптаної мрії створити сім'ю з Вітею. Він справляв враження вірного хлопця, при цьому обманював мене.

Кому після цього можна повірити?!

У маршрутці перевіряю телефон. Вітя, звичайно ж, не дзвонив. Він ніколи більше мені не подзвонить, викинув, як непотрібну річ, і йому тепер добре.

Зате кілька повідомлень висить від Маринки. Вона пробралася у віп-зал, чекає на мого боса, роздяглася. У сенсі роздяглася? Запитує, коли я його до неї відправлю.

Ой... я ж подругу підвела.

Дзвонити не хочу, тоді доведеться все розповідати при пасажирах. Пояснюю в листуванні, що у мене не вийде, сталося найжахливіше.

Тепер ще питання, що більш жахливіше? Втратити свого хлопця або на боса накинутися? Ще й подрузі не допомогла.

Хоча б з деякими проблемами я повинна розібратися.

Пишу після Маринки повідомлення босові:

"Кирило Олексійович, після всього, ви самі розумієте... я звільняюся з корпорації. Будь ласка, візьміть на моє місце Давкіну Марину, вона хоче стати вашою помічницею».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно