Читати книгу - "Триптих про призначення України"

на ролю критиків, заохочують його до дальшого «безмолвствия» і потурають культові Кащенка і А. Чайківського, то тяжко вимагати від мистців, щоб вони самотуж і в ізоляції створили величну концепцію України в нашій добі. Мусимо бути їм вдячні вже й за те, що вони розворушують сонне болото і — horribile dictu[3] — сіють хаос у нашій духовості, (Якщо умовно назвати це хаосом). Бо з хаосу може щось зродитися, а з стоячого болота — нічого, крім смороду. Бо головне і вирішальне — щоб ми, щоб наші люди навчилися мислити — і то не тільки еліта, провід, патриції й лицарство, а й гречкосії й плебеї, не тільки мистці, а навіть… на смерть перелякані можливим постанням хаосу наші СУЧАСНИКИ.

Три ставлення до нашого часу відзначили ми на початку: мріяти в закутку — махати руками перед насуванням танка — намагатися зрозуміти час і знайти в його русі засновки для здійснення своєї програми. Перші дві концепції вже знайшли своє оформлення, свій вияв у нашому письменстві. Третя — найважливіша — ще тільки починає виборсуватися з хаосу. Поки вона не виборсалася, дуже легко шукачів її лаяти й цькувати. Але: чи лайки й цькування допоможуть їй виборсатися?

Один з провідних наших малярів і графіків говорив на Конґресі мистців приблизно так: Нас кличуть іти в рівень з добою. Але ми не хочемо цього. Бо що таке наша доба? Згусток бруду й крови. Зосередження всього наймерзеннішого, що можна знайти в історії людства. Тріюмф забріханости й підлости. Чи не краще протиставити їй свої вічні чесноти — віру, щирість — і спиратися на них, ніби доби нема?

Це концепція незалежности мистця від нашого часу. Душі мистця як осередку вічних цінностей, не зв'язаних з жадною добою. В літературі ці погляди оформив М. Орест:

Покинули землю правда і диво —

І людське життя тече

Злочинне і дике. На мертве жниво

Дивитись душі боляче.

Так характеризує він наш час — і такий він робить висновок:

Оподаль від людей, злочинства і пороку

Плекай душевний мир і тишину глибоку —

І чисті помисли, посталі в тишині,

Надійно проростуть у нетутешні дні.

І чи не про те ж саме говорить і Т. Осьмачка, коли він протиставить поета — війську і людям:

І всі поети, як у гніздах птицю,

У душах носять вічність-ваготу,

і між людьми, мов журавлі в криницю,

схиляються у чисту самоту;

проз них несуть заковані у крицю

і військо й люди сховану мету,

та не цікавляться поети нею,

неначе тінню давньою своєю…

Але Осьмачка знає вже й те, що автономія мистця неможлива, бо:

Але замурзані у кров гурти

силкуються заглянути артистам

до тихої, мов місяць, самоти,

де спіє людська думка особиста, —

і падають під жорна чи під тин

поети від свавілля і насильства…

У своєму послідовному запровадженні ця концепція означає зречення поетом світу, мовляв, «люди заняты ненужным, люди заняты земным» (Ґумільов). Концепція, яка в кращому випадку відкриває якийсь вихід особисто для мистця, але не для загалу, не для нації, бо нація, на жаль чи не на жаль, не може відійти від земного, стати оподаль від людей. Та і мистець може зробити це як особа, але не може зробити цього як мистець, бо поняття мистця включає в себе автоматично звернення до сприймачів його творів — ніхто не був ще добровільно мистцем для самого себе.

І тоді з'являється інша концепція, яку репрезентує найпослідовніше в нас, мабуть, Багряний, але своє найдовершеніше стисле формулювання вона знайшла в Орестовому ж таки образі «добра безумного»:

Знане безумство в віках: безумство злочинств і мерзоти.

Але безумство добра є і повинне прийти.

Формула «добра безумного» — це не формула добра оподаль від епохи, це формула добра всупереч епосі, наперекір своєму часові. Тут і там спільне одне: діяти, не зважаючи на епоху, діяти так, ніби епохи немає, ніби людина не існує в рамках часу.

Одначе людина існує в певному часі, як береза — в часі і просторі. Свідомим зусиллям вона може якоюсь мірою вирвати свою мисль, своє почуття з кола бігу сучасности (до певної міри, — бо мав рацію Геґель, казавши, що коли хто тікає, то шлях його наперед визначений шляхами того, від кого він тікає!). Одначе це вчинок суто індивідуальний. Перенести на колектив людей його можна тільки порядком абстрагування й навіяння. Навіяння породжує фанатизм. Фанатизм виключає мислення взагалі або — найменше — ясність мислення. Без ясности мислення всякий рух сходить на манівці і перетворюється мимоволі й несвідомо на свою протилежність. Ми бачили це на прикладі «вісниківства»: зі способу боротьби з провінційністю воно хоч-не-хоч стало перетворюватися на осередок провінційности, що існувала перед ним. Комуністичний фанатизм перетворився на машкару й форму російського імперіялізму, — того, що існувало перед ним. Свого часу фанатики довели були високе християнство до спотворення в інквізиції. Усякий фанатизм убиває те, що він обстоює. Бо все живе — живе тільки в своєму зіставленні з протилежним. Коли зникає протилежне, зацьковане фанатиками, зникає (викривлюється) неминуче й те, що лежало в основі руху. Не кажу вже про ті відхилення, які доконечно стаються в процесі боротьби.

Можна, звичайно, випередити свій час і можна відстати від нього. У такому ракурсі стояв до своєї доби Стендаль: в епоху романтизму він був аналітиком-дослідником у красному письменстві, — випереджаючи розвиток експериментальної психології і теорію експериментального роману Е. Золя. Так випередив свій час Шевченко і Леся Українка. Недурно «Оргія» її побачила сцену мало не за сорок років після свого написання, і то далеко поза Україною! Так відстав від свого часу в двадцятих роках нашого сторіччя С. Єфремов як літератор, а ще більше — сьогоднішні епігони «вісниківства». Одначе випередити час або відстати від нього — ще не означає стати над часом. Це означає тільки мимоволі включатися в інший час, в іншу добу — і тут саме важить, в яку — минулу чи майбутню, духово вищу чи духово нижчу. Історик літератури розглядатиме Стендаля після романтиків, Єфремова — перед Лесею Українкою, а Кафку — серед сюрреалістів. Наших переляканих