Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Митя заводиться. Я теж. Раніше ось так ми не розмовляли. Але це не означає, що Митя ось так не думав. Напевно, ці думки жили у його голові завжди. Він просто стримувався.

А зараз б'є словами боляче, влучно, сильно.

Звісно, я так не думаю. Я знаю багато нещасних сімей. Але це не означає, що я живу якось не так. Свою сім'ю я збиралася будувати не показушно традиційною, а щиро щасливою та чесною. Як у моїх батьків. Тому що негативні приклади, хоч вони і здаються яскравішими, хоч і запам'ятовуються сильніше, не скасовують того, що буває не лише погано. Що частіше буває якраз добре.

Але Миті я цього не скажу – він ще сильніше спотворить мої слова.

– Значить, ти сам себе обдурив. Придумав милу дівчину-Алю там, де була безмозка фанатичка-Айлін.

Не хочу з ним розмовляти. Відчуваю, як душа потроху вмирає. Мені б радіти, що наше неспівпадіння розкрилося раніше, ніж сталося непоправне, але в мені немає радості. Лише розчарування.

Втискаю хустку в груди хлопця. Він її, звичайно, не притримує. Тканина ковзає по чоловічому тілу до його ніг.

Я стежу за польотом. Митько – ні.

Коли піднімаю погляд до обличчя, бачу, що він дуже злий. Напевно, зараз переживає приниження подібне до того, причиною якого став для Бекіра. Тільки я не мщу. Якби хотіла – зробила це публічно. Зараз я хочу розставити усі крапки над І.

– Я не піду за тебе заміж. Мій майбутній чоловік повинен мене поважати, я маю поважати його…

Обожнювані губи кривляться. Митя посміхається небезпечно, саркастично. Я сподіваюся, що змовчить, але мої надії завжди марні.

Хлопець схиляє голову і б'є словами:

– Дочекаєшся, коли віддадуть комусь. Я чув, що у вас так роблять… Не спитавши…

Довго видихаю, крокую убік і обходжу, з силою відштовхнувши плече хлопця.

Серце розганяється до болісних відчуттів. Хочеться сперечатися, пояснювати, доводити, але з останніх сил тримаюся, щоб не робити цього.

У нас ніхто не видає заміж, не спитавши. У нас тата люблять своїх дочок точно не менше, ніж не у нас. У нас турбота про сім'ю – це обов'язок совісті, який справжні чоловіки виконують, бо так виховані.

Це не скасовує того, що у нас, як і скрізь, буває всяке. Але моя сім'я мені дарує захист, про який багато хто і мріяти не може, бо не уявляє, як буває. Я дуже це ціную. І нікому принижувати не дозволю.

Обійшовши Митю, швидким кроком прямую до дверей із корпусу. Здається, що коли опинюся на вулиці, швидко охолону та викину з голови. Чи вийде – питання, але знаходячись поруч із ним впоратися з бажанням довести, переконати, буде ще складніше, а так…

Штовхаю двері, крокую на ганок, чую, як у спину вдаряє:

– Пошкодуєш же, дурненька!

На дурненьку не злюся. Просто сильно стискаю зуби та прискорююсь.

Зараз я шкодую, що так близько до себе підпустила. Відчуваю себе зрадженою.

***

Останні дві пари просиджую на автопілоті. Веду внутрішні діалоги з Дмитром, пропускаю повз вуха всю справді корисну інформацію.

Мені здається, що розбиваю його позицію в пух і попіл. Але який у цьому сенс? У залишку у нас тільки це і є – пух та попіл. Це робить мені боляче, прикро, безсило.

Лейла продовжує надсилати мені неймовірної краси фото, а я більше не можу запалитись. І переконати себе, що все на краще, поки що теж не можу.

Відмовляюся від походу на лимонад із університетськими подружками, збрехавши про страшний головний біль.

Замовляю таксі додому.

Цей вечір міг би стати чудовим – хороша погода, майже літо, навколо стільки неймовірних відкритих терас, але мені хочеться лише швидше опинитися у власній кімнаті.

Дякую водію, надто сильно захлопую двері не своєї машини і розвертаюсь у бік наших воріт.

Поруч із ними стоїть великий чорний автомобіль. Гості у нашому будинку – явище часте. Я знаю кілька машин друзів нашого з Бекіром бабаси, але цю бачу вперше. Номери не наші. Може хтось із рідні?

Насправді, мені навіть не дуже цікаво, просто намагаюся відволіктися і вдати, що все добре.

Стисаю-розтискаю кулак, проходячи по викладеній дрібною плиткою доріжці у бік ганку. Мені здається, що я досі відчуваю шкірою тканину зім'ятої та викинутої хустки.

Для багатьох це дивно, але вхідні двері у нас майже завжди відчинені. Це звичка, яку мама з татом привезли з рідного містечка. Там ніхто нікого не боявся. Всі були раді. Двері тримали відчиненими. Тут… Живуть інакше, але ми намагаємося зберегти якнайбільше рідних відчуттів.

Зайшовши в будинок, вдихаю затишний, заспокійливий запах. Чую тихий гомін голосів у вітальні і дзвін посуду на кухні.

Далі – мамині кроки.

Вона виходить у передпокій, коли я роззуваюся, пробігається по мені поглядом, я випрямляюся і посміхаюся.

У неї в руках таця з трьома маленькими філіжанками та кавовими турками, рафінадом, цукерками. Це значить, що гість один, бо з вітальні я чую голос брата. Він зараз щось розповідає. Я рада, що вони з татом налагоджують спілкування після моєї витівки. І в піт кидає від думки, що можуть дізнатися про сьогоднішню розмову з Митею.

– Кизим моя прийшла! – Мама виглядає радісною, натхненною. Я усміхаюся у відповідь яскравіше.

Тягнуся до м'якої щоки, яка солодко пахне, щоб поцілувати, а потім знову відсторонююся.

Тихо питаю:

– У нас гості?