Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

Дядько Рома! Він  набагато старший за мене й нам мало б бути не по дорозі.  Різні покоління, різні погляди, теми, проблеми. Що собою являла я? Просто донька його друга. Шмакадявка, яка завжди вештається під ногами. Так, донька найкращого друга, але це значимості не додавало. Я завжди із роззявленим ротом слухала, коли батько із хрещеним після келиха вина чи ще чого міцнішого починали згадувати свої дитячі «подвиги».

—    Ой, мала, коли нам було по десять років, ми таке витворяли… Ні в казці сказати, ні пером описати… 

Роман Павлович Тітов … Він з іншого світу, так, він з іншого століття, коли не було гаджетів. Між нами не двадцять чотири роки, між нами провалля… мало б бути. Але його немає. Він розуміє мене з півслова.  Він дивовижний, гарний, сильний, сміливий, успішний. Поруч з ним місце такій самій жінці. Місце королеви. Тому я завжди прагнула дотягтися до хоча б половини  королеви. Золота медаль у школі – щоб здивувати саме  Романа Павловича, мені особисто вона не була потрібна. До університету Шевченка я вступила теж, щоб обертатися серед інтелектуальної еліти, бо там училися мій тато й дядько Рома. Я на його дружину Свєтку дивилася, як на Мадонну, якій нечувано пощастило у житті.  І ніяк не могла збагнути, чим вона не задоволена? Припускала, що у побуті з дядьком Ромою складно.  Тепер, коли він погодився «перекантуватися» у нас деякий час (я страшенно хотіла, щоб це тривало довго), можна було побачити, який він у побуті. Виявилося, доволі кумедний. Чому дурепа Свєтка кинула його й не завела дітей від такого мужика, залишалося особисто для мене загадкою. Діти б у них були гарні. І тато з Романа Павловича був би бомбезний. Я знаю! Він на мені практикувався.

—    Дівчино, почекайте мене! – почула за спиною, коли зібралася заходити до під’їзду й натиснула код, щоб відкрилися двері.

Симпатичний молодик прудко, немов ящірка, протиснувся у двері за мною і, поки він долав нещасних шість сходів, я спиною відчувала,  що вивчає мої обтягнені джинсами сідниці. Тільки моє досвідчене шосте чуття проспівало, що зараз почнеться традиційний підкат, як почула:

—    А як вас звати? – Господи, чому це так важливо й чому не вистачає фантазії зробити щось неординарне, спитати, принаймні, щось інше, наприклад, "Яке у вас прізвище"?

—    Навіщо тобі моє ім’я? – голос зробила якомога сердитішим, а вираз обличчя  "реально все дістало".

—    Просто сподобалася. А виходь за мене заміж?

—    Не знайомлюсь.  Заміж також не збираюся! -  і пішла сходами, не ризикуючи сідати в ліфт з цим "женихом".  Не бачила я його раніше у нашому парадному, може, маніяк?

—    Дівчино, я почекаю, їдьте ліфтом! – кричав навздогін.

—    Сходами ходити корисно. Целюліту  не буде! – крикнула у відповідь вже з другого поверху. Почула, як ліфт поїхав. Розслабилася й уповільнила темп.  Даремно, дивлюсь, теж чеше сходами, значить, ліфт викликав хтось інший.

—    Теж з целюлітом вирішив трохи поборотися, - немов відповідав на моє німе питання. І треба ж, ув’язався, от реп’ях! Зробила вигляд, що байдуже.  Підійматися на восьмий поверх, сили треба берегти.

—    І все  ж, як вас звати? – реально починав дратувати.

—    Божечко, чого ти до мене причепився? Мені сюди, адьєс! –  ледве доповзла до квартири.

—    Пардон, міледі, але мені також сюди, - і стоїть. Повне нахабство. Не відкриваю ключем, а дзвоню. Розумію, що тато ще не приїхав, тому дядьку Ромі доведеться встати, а він на милицях ледве пересувається, проте, я починаю боятися, що хлопець ненормальний.

—    Нє, ну ти наглий. Це  моя квартира. Я тут живу! – мене відверто дратувала ситуація. – І тебе я не запрошувала!

—    А я не до тебе! Я до Романа Павловича. Він сказав сюди під’їхати, - по обличчю видно – не бреше. – Я у нього водієм працюю.

 Двері відчинилися  і перед нами постав Роман Павлович:

—    Нінок, ти ключі забула? – навіть не сердиться, що його змусили пострибати по квартирі, посмішка на все неголене обличчя.

—     Значить, її звати Ніна. Я привіз документи, Роман Павлович. Вибачте, застряг у пробці на Південному мосту.

—    Ви знайомі? – легке спантеличення на обличчі хрещеного.

—    Так. Десять хвилин як, - випередив з відповіддю мене.

—    Ми не знайомі. Просто він причепився, - скинула куртку, роззулася й пішла до кухні. Спочатку чула, як про щось тихенько говорили, потім стукнули двері й дядько Рома на милицях  пришкандибав на кухню:

—    Правда, милий хлопчик?

—    Не починай! Ще не вистачало, щоб ти мені женихів шукав.

—    А чому б і ні? Я знаю, який тобі підійде. До речі, автошколу знайшов. Гарна, надійна. Вадик тебе відвезе, коли визначишся з графіком.

—    Адресу дай. Я по навігатору і сама. Гугл-мап мені в поміч. Маніяк твій Вадік.

—    Не може бути!

—    Уже є, - відкусила серйозний шмат яблука. – Він не мій герой. Хочеш допомогти, знайди такого, як ти… Я шукала, не знайшла. 

—    Погано шукала, значить, - і дивиться так підозріло.

—    Та ні. Просто такі, як ти, хрещений, вимираючий вид.

—    Натякаєш, що динозаврик. Я в курсі. Старий, як світ. Та ще й покалічений. Накрилася Австрія мідним тазиком. От правду кажуть, людина передбачає, а Бог розставляє усе по місцях, як йому зручно, - в голосі відчувався сум і  печаль.

—    Тобі у нас погано? – спитала жалісним голосом.

—    Усе супер, Нінок! Але боюсь, що звикну до такого раю на землі. Я там  салатик зварганив, поїла б, а? Дієтичний, але смачний.

—    Салатик? Де ти продукти взяв? – тільки зараз згадала, що мала зайти в магазин і купити щось для вечері. 

—    Служба доставки в Києві працює шикарно. То ходімо поїмо і ти мені розкажеш, як день пройшов, чим тебе здивував, ага? – і пострибав кумедно на милицях. Такий смішний, такий рідний. Якби мій тато  пошкодився, то ліг би на дивані й примусив усіх стрибати біля нього. А дядько Рома інший. Реально, де такого знайти? Ау, де ви, принци?