Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

— Швидше за все. Але я про інше… Ви відкрили пальбу, і після одного з влучень Хантер упав з даху?

— Так, — кивнув Возген.

— А внизу його підхопили бійці, що страхували зустріч, і сунули у вікно підвалу. При цьому так поспішали, що навіть не обшукали тіло?

— І це правда. Ми ж не знали, що йдучи на зустріч із нами Ха-Ксін відключив пристрій індивідуального стеження. Були впевнені, що як тільки-но датчики зафіксують смерть, до нас заявляться карателі. От і поспішали забратися звідти чим швидше.

— Я розумію. Питання в іншому: де гроші? З даху Ха-Ксін упав маючи при собі щойно отриману суму, а в підвалі я їх не бачив. Хоча всі інші речі були на місці. Не щурі ж золото з'їли?

«Вітаємо! Ви маєте шанс знайти втрачені гроші. Нагорода: 500 золотих кредитів»

Бінґо!

Возген був схожий на викинуту на берег рибину. Вибалушені очі і відкритий рот.

— Я… Ми… Чорт! Ти не повіриш… Все так закрутилося, що про гроші я навіть не згадав! От старий осел! Ти правий. Це дуже дивно. А головне, тепер навіть запитати нема в кого. Ті двоє бійців, що були внизу, загинули біля Клітки. Трясця... А гроші зараз нам дуже придалися б.

Е, ні. Що з воза впало, те пропало. Тепер це мій куш.

— Я тебе прошу… Так, сума чимала, але озирнися — навколо тебе незлічені багатства. Тут є все… І в таких кількостях, що навіть уявити важко. На мільйони… мільярди золотих. А ти за парою сотень жалкуєш. Забудь…

— Гм… — потер підборіддя Возген. — Справді. Не звик ще…

— То звикай. Інвентаризуй і користуйся. А про ідею з кров'ю я зрозумів і спробую якось дізнатися про це докладніше. А тобі порада на прощання... Хантерам порівну, що Сидора вбили. Вони просто чекають, хто займе його місце. От я й гадаю: чому б тобі не стати під шумок королем району?

— Жартуєш?

— Анітрохи… Дивись. Легенда твоя перевірена роками. Навіть Сидір нічого не запідозрив. І що господар харчевні мав кілька братів, теж усі знають. Так що новому загону бійців, що швидко виник, не здивуються. А далі, подивишся по ситуації. У будь-якому разі мешканцям, під твоїм керуванням буде краще, ніж якщо місце Злиднів займе якась прийшла банда. А що вона обов’язково з'явиться, ти сам знаєш. Хлібне місце ніколи довго не пустує. Дні два-три, і в школі оселяться нові відморозки. Ще більш голодні та злі. І який вони встановлять лад, навіть думати не хочеться. Сидір тутешнім мешканцям святим Миколаєм здасться. А коли вони на підземне сховище вийдуть, то й тобі відсидітись не вдасться. Ось такий розклад…

— Гм… — знову потер підборіддя Возген.

— От і думай… — простяг руку на прощання. — А мені реально час… — озирнувся на дівчат, щоб покликати за собою і ляснув долонею по чолі.

— Голова дірява. Ви тут уже багато комор оглянути встигли?

— Не все, але досить… Тобі щось конкретне потрібне?

— Олену переодягнути… У міні-спідниці і цій блузці вона, звичайно, ефектно виглядає, але треба підібрати більш відповідний для мандрів одяг. Джинси, куртку. І головне, взуття…

— Без проблем. Саме сьогодні знайшли склад одягу. Ходімо, проведу. Може, й собі з Сашкою щось придивитеся…

Тиша… Дзвінка, мертва… Вітер жене вулицею якесь сміття, замінюючи двірників, що давно вже зникли з вулиць та дворів. Будинки дивляться порожніми, чорними очима віконних проваль, у яких навіть захід сонця не відображається. Нікого… Жодної живої душі. Кого не взяли в заручники Хантери, ті втекли чи сховалися після рейду злиднів і не поспішають повертатися.

— Вона тепер увесь час за нами тягатиметься? — невдоволено бурчить Сашка, порушуючи тишу і навіть не намагаючись понизити голос. Щоб Олена чула. — Навіщо ти її взяв? Нехай би з усіма залишалася...

Горезвісне жіноче суперництво. Потрібно задавити, поки в зародку. Якщо перейде у відкрите протистояння, мало не здасться. От же ж… Наче без цього проблем мало.

— Ага, так… Зовсім забув, — зупиняюся, беру обох за руки і підтягую ближче. — Дівчатка, знайомтеся. Це Олена, це Олександра. Ми тепер одна команда.

Дівчата дивляться одна на одну скептично, явно підбираючи якісь уїдливі слова. Хоча, як на мене, з таким самим успіхом кожна могла заглядати у дзеркало. Після зміни гардеробу із запасів підземелля вони як рідні сестри. Навіть зросту однакового. Тільки одна біла, а друга світло-русява. Ну і обриси у білявки округліші.

— Я не завжди буду поряд, тож серед вас головною призначаю Сашку.

— Чоловік призначив мене коханою дружиною… — пирхає Лисиця. Горобчик відкриває рота, щоб процвірінькати якусь шпильку, але я її випереджаю.

— Олено, ти не дивися, що Сашка молодша. Ми з нею через такі веремії пройшли, що тобі й не насниться. Побоїще у школі дитячими забавами здасться. І я не жартую.

Горобчик гордо задирає дзьобика, а Олена дещо втрачає бундючність. Не очікувала…

— Отже, поки сама необхідного досвіду не набереш, раджу прислухатися до її порад. І якщо скаже «падай» чи «біжи», не перепитуй — виконуй. Зрозуміло?

Молодець. Не сперечається. Не впевнений, що повністю погодилася з почутим, але, як кажуть, важливий перший крок. А ось у Сашки очі підозріло заблищали. Так що дурниці припиняю з ходу.