Читати книгу - "Ти станеш моєю, Zhelizna"

— Тобі не дує з відчиненого вікна? 

— Ні, все добре, — говорю я, хоча сама так не думаю.

Зараз я сиджу в автомобілі Германа, який везе нас на перше побачення і розумію настільки все абсурдно. Особливо моя згода на це. Але діватись нікуди. Можливо, якщо хлопець отримає бажане, то йому стане легше. Бо відмови взагалі не діють належним чином.

— Чудово, ми практично приїхали. 

Ми в дорозі близько години. За весь час це перші фрази, якими ми перекинулися. І виною цьому я. Бо, якщо Герман їхав у піднесеному настрої, підспівуючи своєму плейлисту, то я сиділа ніби з хреста знятою.

Чому так? Я до кінця сама не розумію. Можливо, справа була у моєму сумлінні, що кричало про неправильність того, що відбувається. На моєму місці мала б сидіти дівчина Германа, яка безмежно його любить. 

Я ж цього не заслуговую. Ні зараз, ні тоді, коли мені дарували погляд сповненої ніжності та обожнювання. Щоразу, коли я його бачила, якесь дивне відчуття наповнювало душу. А потім я поверталася додому і вислуховувала ревнощі Дана. Він ненавидів наше спілкування з Германом. 

— Чому ти не йдеш зі мною у гості? Альфред із Жанною запросили нас двох, — дорікнула я, одягаючи сережку перед дзеркалом. Дан же стояв за спиною, схрестивши руки.

— Я більше не можу терпіти щенячий погляд того хлопчини, — чоловік мало не кривиться, коли мова йде про трепетний погляд Германа на мене. — Дивно, що ти цього не помічаєш.

Рука з другою сережкою застигає у повітрі. Я дивлюся вперед, щоб зустрітися з Даном поглядом і бачу в ньому одне тільки роздратування.

— Я знаю про його почуття. Герман зовсім не контролює емоції поруч зі мною. Але при цьому він нічого поганого не робить. То чому ти такий негативний? Боїшся, що я піду від тебе до неповнолітнього? 

— Боюся, що він не відступить. 

Дан мав рацію. Герман справді не відступив. 

***

— Приїхали, — Герман глушить авто і повертає до мене голову, щоб подарувати чергову посмішку. У мене всередині щось щемить і я мимоволі віддзеркалюю її. 

— Ну і куди ти мене привіз? — погляд падає на будиночок посеред дерев і різьблену альтанку з гойдалкою, що стоїть поруч.  

— Туди, де нам ніхто не завадить. 

Вийшовши з автомобіля, я затамувала подих, вражена красою пейзажу, що розкривався перед очима. Вишневі та яблуневі дерева квітнули, обважнілими білосніжними та рожевими квітами, а під ними була устелена земля невагомими пелюстками. 

Очі заплющуються на мить і я нарешті вдихаю на повні груди. Після міської метушні та нескінченної роботи, я нарешті відчуваю якусь легкість так спокій. Щоправда, це тільки у думках. 

— Ти посміхаєшся, я можу розцінювати це як те, що тобі подобається? — Герман стає поруч і обережно обіймає за талію. Тіло в мить напружується і я несвідомо вирівнююся в чужих руках. 

— Тут дуже гарно, — примружившись відповідаю я. 

— Знаю. Я років з п’ятнадцяти уявляв, як ми разом тут проведемо день. Тільки ти і я, а весь світ зачекає. 

З п’ятнадцяти років… Шкіру обдає холод, коли я усвідомлюю почуте. Я трохи піддаюся в бік, щоб стати ближчою до Германа. Нехай хоч так він відчує від мене краплю тепла за всі ті очікування та нездійсненні мрії. 

— Чому саме це місце? 

— Тут батько зробив матері пропозицію. Фактично це їхнє місце кохання, а тому воно здається мені таким особливим. 

Я не знаю, що мені сказати. Будь-які мої слова тільки зіпсують атмосферу, а тому я мовчу. Герман же цей жест сприймає по-своєму.  Він згинає голову і залишає на моїй маківці поцілунок. 

Здавалося, що це такий простий жест. Але чому тоді мене накриває прилив справжньої ніжності?

***

Я нікого так сильно не покохаю, – з безнадійною смиренністю усвідомлюю, коли дивлюся на альтанку, в якій Яра кутається в кашеміровий шарф. Я справді не можу когось так сильно полюбити. 

Батько називає мене безумцем, а я мовчки погоджуюся з ним. Так, це все невзаємно, я б сказав, що безнадійно, але попри це я борюся. Крок за кроком йду до своєї мрії. Хай це нестерпно складно і місцями хочеться опустити руки, я все одно йду вперед. 

Тоді в п’ятнадцять, я міг тільки уявляти, як ми опинимося в цьому місці. Сьогодні ми тут. І так буде з усіма фантазіями. Яра стане моєю. Хай для цього знадобляться роки, байдуже. Я готовий їх присвятити, навіть попри це, що з боку здаватимуся безумцем. 

Кохання – це завжди божевілля.

— Тобі допомогти? — питає мене Яра, коли я підходжу з тацею до альтанки. 

Швидкоруч я приготував завчасно куплене м’ясо та овочі. Хотілося здивувати свою даму, бо не тільки до серця чоловіка шлях лежить через шлунок. Жінки не менше люблять, коли їх балують чимось смачненьким.

— Ні, все готово.

— Пахне дуже смачно, — Яра встає з гойдалки та підходить до міністолика, на якому стоять ароматні страви. 

— Сподіваюся, що і смак тебе не розчарує.