Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

— Що таке момент? Ти сказав «момент». Поясни, що це значить для тебе. Покажи мені момент.

Він сказав:

— Говори от у цю штуку.

— Що ти знаєш? Хто такий Рей? Ти з ним говориш? Говорив із ним колись? Ти розумієш, кого я маю на увазі, коли кажу «Рей»? Я Лорен. Хто такий Рей? Чоловік. Отакий на зріст. Поглянь. Отакий на зріст. Отакого зросту. І з вусами. Чоловік із волоссям на верхній губі. Поглянь на мене, мудрагелю. Якого він зросту? Отакого зросту. Чоловік із кошлатим волоссям на верхній губі. Але потім він зголив вуса.

Він зголив вуса. Вона про це забула і згадала тільки зараз.

Вона побачила щось краєм ока. Вона повернула голову, а там нічого не було. Телефон дзвонив. Вона вирішила знайти оптику, бо їй уже кілька разів, раз чи двічі, здалося, наче вона щось побачила краєм правого ока, чи офтальмолога, але розуміла, що не завдасть собі такого клопоту. Телефон дзвонив. Вона взяла слухавку й почекала, поки хтось заговорить.

Час терти тіло піском. Вона терла ступні пемзою, виписуючи кола на п'ятках і підошвах, а тоді знову намилювала ногу й вивертала ступнею догори. Їй подобалося тримати ступню в руці. Вона терпляче зрізала поодинокі мозолі, розтягуючи це завдання на багато днів, поринаючи в нього повністю, так що тіло згиналося від цілісності заміру, від урочистого самозаглиблення, яке позначає тяглість із дитинства.

У неї були пилочки та блоки для нігтів, різні ножиці, щипчики та креми, що активували дієслова усічення й видалення. Вона уважно вивчала свої пальці на руках і ногах. У неї був свій спосіб виокремити один палець для гострого розглядання під лупою, вмостивши на темний картонний квадрат, і тоді навсібіч розліталися задирки, клапті й кусники мертвої шкіри, шматочки нігтів, часточки в повітрі.

Приємно знову за це взятися.

Можливо, цей чоловік безпорадний перед істиною світу.

Якою істиною? — подумала вона. — Якою істиною?

Час мусить проминати, — подумала вона. Можливо, він живе в іншому стані. У часі, який просто і приголомшливо існує і простягається, не відбуваючись, а йому бракує вродженої здатності переосмислити цей стан.

Якої здатності?

Він не може нічого вдіяти й уявити час, що існує в підбадьорливій тяглості, проминає, спливає, відбувається — як відбувається світ, відбувається неминуче, і ми це відчуваємо — з іменами, датами й розрізненнями.

Його майбутнє неназване. Воно якось одночасне з теперішнім. Жодне з них не передує іншому чи не настає після нього: можливо, вони однаково доступні, нехай лише в його голові.

Закони природи дозволяють речі, які насправді, на практиці так і не стаються, — подумала вона.

Але можуть.

Але можуть і не.

Але можуть. Нехай лише в його голові, — подумала вона.

Вона їла нудну легку вечерю — поквапом, аби просто покінчити з цим. Інколи він не виходив, а інколи виходив, але не їв, а одного разу зник годин на шість-сім, і тоді вона обійшла дім і в темряві пройшла алеєю, світячи ліхтарем у дерева і спокійно повторюючи: «Де ти?»

Вона сиділа в домі з книжкою в руках, як з реквізитом, сиділа й думала, не думаючи, як жінка, знайома з найгіршим.

І тоді він бочком зайшов у кімнату, наче механічна іграшка, наче, наче. Вона дивилася, як він намагається втулити свою постать у крісло з бильцями, і дозволила собі трошки розслабитися — тілесна легкість відділила її від апатичної жінки з книжкою.

Вона подумала про чоловіка, який з'являється несподівано. Не того чоловіка, який був тут зараз. Про іншого. Це дурниці, просто спало на думку за сніданком: несподівано з'являється чоловік, як у фільмі, знято знизу. Він на мушці. Тобто не на мушці, а в кадрі, ракурс знизу, так що він нависає. Усе зроблено так, щоби його поява стала шоком: чоловік на порозі, освітлення виставлено в певний спосіб для погрози й ефекту; а може, вона зустрічає його на алеї, коли виходить з автівки, — над нею раптом нависає кремезний чоловік. Це шок, удар, приголомшливе вторгнення зовнішнього світу, і цей момент зображено як серйозну загрозу двом людям, які жили на самотині, зацікавлені тільки одне одним.

Виявляється, він, цей кремезний чоловік (так, для ефекту), — власник дому, старий, але міцний, чи не такий уже і старий: далі виявляється, що він приїхав поговорити про містера Таттла.

Вона бачила себе героїнею цієї сценки: ось вона слухає чоловіка на алеї. Це просто принагідна вигадка, історійка, яку вона розказувала чи прокручувала собі, щоб одразу забути. Чоловік пояснює, що містер Таттл, хай би як його звали, — якийсь його родич, десята вода на киселі, чи — так краще — син улюбленої сестри, і він значну частину життя прожив у цьому домі з недіагностованою хворобою чи — так краще — мозковою травмою, під опікою гостьової доглядачки, яку найняв цей чоловік, власник, трошки занедбаний, неохайний трошки, але передовсім сумний, сумний такий сім'янин, а коли власник із дружиною Альмою вирішили переселитися деінде, бо їхні діти повиростали й уже позаводили власні родини, то постановили здати ці старі руїни, це сповите спогадами родинне вогнище й дім в оренду, а потім і продати, тож помістили містера Таттла (справжнє ім'я не згадується) у заклад для осіб, що потерпають від тієї чи тієї хвороби, миль за сто звідси, стан буття, який навіть особі з найбагатшою уявою годі вигадати, і почувши, що він зник із закладу, родина навіть не подумала, що він міг знайти шлях назад додому, — до сьогодні. А сьогодні подумала, тож ось він, власник, тут, прийшов ставити запитання.

В уяві вона, як і власник, з якихось принципів абощо втримується від порівнянь містера Таттла із загубленим псом, і так за сніданком усе більш-менш і скінчилося: власник і мешканка стояли на алеї й розгублено озиралися на дім.

Ім'я Альма зринуло невідь-звідки. Воно видавалося цілком імовірним. Усе там видавалося цілком імовірним, навіть повернення загубленого пса, а найважливіше — те, що вона так і не дійшла до миті, коли треба вирішувати, чи здасть вона містера Таттла, чи відмовиться від нього — епізод просто рвучко обірвався.

Вона ходила ділянкою навколо будинку, відчуваючи все навколо: небо і світло, стук молотка з хиж обіч ґрунтової