Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Коли він знову опиняється в читальній залі, там ще тихіше, ніж було, бо залишилася лише бібліотекарка зі своїм візком. Закарі знімає пальто й далі ретельно вивчає кожну книжку. У дев’ятій, яку він перевіряє, Фіцджеральдовому романі, деякі абзаци підкреслені олівцем, але нічого несподіваного — просто чудові рядки. У двох наступних книжках позначок нема й, судячи зі стану корінців, вони навіть ніким не читані.

Закарі тягнеться до останньої книжки, але його рука лягає на порожній стіл. Він знову переводить погляд на книжки, вирішивши, що збився з рахунку. Але в стосі їх одинадцять. Для впевненості хлопець перелічує їх ще раз.

Йому знадобилася хвилина, щоб зрозуміти, чого бракує.

«Вік переказів, або Краса міфології» зникла. Замисленого погруддя Ареса більше ніде не видно. Закарі шукає під столом і стільцями, на сусідніх столах і найближчих полицях, але книжка зникла.

Він повертається до місця, де бібліотекарка розкладає на полиці книжки.

— Ви, бува, не бачили, щоб хтось брав з того стола якусь книжку, поки мене не було? — запитує він.

Бібліотекарка дивиться на нього й хитає головою.

— Ні, — каже вона. — Але я не надто звертала увагу. Кілька людей виходило й заходило.

— Дякую, — каже Закарі й повертається до стола, де опускається на стілець.

Мабуть, хтось забрав його книжку й пішов собі з нею. Ну то що. Якщо одинадцять книжок нічого йому не розповіли, шанси на те, що дванадцята стане відкриттям, були невеликі.

Утім, шанси на те, що одна з книжок розчиниться в повітрі, напевно, теж були не такі великі.

Закарі бере із собою Шерлока Голмса та Фіцджеральда, а решту залишає на столі, звідки їх «заполичать» — якщо такого слова нема, його слід вигадати.

— Не пощастило, — повідомляє він Єлені, минаючи стійки реєстрації.

— От халепа, — співчутливо озивається дівчина. — Якщо надибаю ще якісь бібліотечні таємниці, повідомлю.

— Буду дуже вдячний, — каже Закарі. — Агов, а можна дізнатися, чи хтось брав книжку протягом минулої години чи десь так?

— Якщо знаєш назву. Я чекатиму тебе біля стійки абонемента й перевірю. До стійки реєстрації за цілий ранок ніхто не підійшов, якщо надійде зараз, то затримаюся на п’ять хвилин.

— Дякую, — каже хлопець і йде до атріуму, а Єлена тим часом пірнає у дверцята, що ведуть до призначеного лише для бібліотекарів коридору. За стійкою абонемента вона з’являється раніше за Закарі.

— Яка книжка? — перепитує, стискаючи пальці над клавіатурою.

— «Вік переказів, або Краса міфології», — відповідає Закарі. — Булфінча.

— Вона в списку, чи не так? — цікавиться Єлена. — Не можеш знайти?

— Я знайшов, але хтось забрав її, коли я відвернувся, — пояснює хлопець, стомившись від усіх цих книжкових фальсифікацій.

— Тут сказано, що в нас є два примірники й жодного з них не брали, — каже бібліотекарка, дивлячись на екран. — Ой, одна з них — це електронна книжка. Усе, що опинилося не на своїх місцях, буде на полиці до завтрашнього ранку. Я можу взяти її для тебе.

— Дякую, — відгукується Закарі, простягаючи свої книжки та студентський. Він чомусь сумнівається, що те видання найближчим часом повернеться на свою полицю. — Я маю на увазі, за все. Справді дуже вдячний.

— Завжди будь ласка, — каже Єлена й віддає йому замовлення.

— І почитай, будь ласка, Геммета[17], — додає хлопець. — Чендлер класний, але Геммет кращий. Він був справжнім детективом.

Єлена сміється, і якась із бібліотекарок шикає на неї. Закарі на прощання махає рукою і тішиться з того, що бібліотекарі таки вміють шикати на своїх колег.

На вулиці все припорошене снігом, кришталево чисте й занадто яскраве. Закарі повертається до гуртожитку, прокручуючи в голові варіанти того, що могло статися зі зниклою книжкою, і не зупиняється на жодному.

Він задоволений, що сьогодні не виймав «Солодкі муки» з торби.

Дорогою він пригадує, що не спробував ще дечого, і почувається через це справжнім дурнем. Опинившись у кімнаті, хлопець кидає торбу на підлогу та йде простісінько до комп’ютера.

Спочатку він ґуґлить «Солодкі муки», однак знаходить саме те, чого чекав: сторінки шекспірівських цитат, груп і статей про споживання цукру. Потім шукає бджіл, ключі й мечі. Результат — суміш легенд про Артура й списку предметів з гри «Оселя зла». Закарі перебирає різноманітні комбінації і знаходить бджолу й ключ на гербі вигаданої магічної школи. Він записує назву книжки та ім’я автора, обмірковуючи, чи не випадково обрані ці символи.

У кількох місцях «Солодких мук» згадано про Гавань Беззоряного моря, але запит «Беззоряне море» видає класичну версію гри «Повзання підземеллям», що здається доречною, однак ніяк не пов’язаною з його пошуками. Ґуґл підказує, що він, напевно, мав на увазі «Безсонячне море», пов’язуючи це з виходом нової відеогри або рядком з поеми Семюеля Тейлора Кольріджа «Кубла-хан»[18].

Закарі зітхає.

Він перемикається на пошук картинок і гортає кілька сторінок мультиків, кістяків та володарів підземель, аж поки дещо не впадає йому в око.

Хлопець клацає на картинку, щоб збільшити її.

Чорно-біла світлина здається щирою, а не постановочною, можливо, її навіть вирізали з більшої фотографії. Жінка в масці відвернулася від камери й нахиляється, слухаючи чоловіка побіля себе, який теж у масці, вбраний у смокінг. Навколо них стоїть кілька людей, яких неможливо розрізнити; схоже, фото зняли на вечірці.

У жінки на шиї прикраса з трьох ланцюжків, і з кожного звисає амулет.

Закарі ще раз клацає на зображення, щоб відкрити в повний розмір. На верхньому ланцюжку висить бджола.

Нижче — ключ.

А під ключем видно меч.

Хлопець клацає, шукаючи сторінку зі світлиною, а пост на сайті із цікавинками запитує, чи знає хтось, де можна купити таке намисто. Але під ним є посилання на світлину. Закарі клацає на нього, притиснувши руку до рота, і прикипає поглядом до фотогалереї.

Щорічний літературний бал у готелі «Алґонкін», 2014.

Черговий клік — і Закарі дізнається, що цьогорічний бал відбудеться за три дні.