Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

здалася мізерною порівняно з величезним і безлюдним вечірнім містом, але й занадто нахабною, виринувши невідомо звідки, і запетляла Майданом; з неї верещав голос, молодий голос — без слів, навіть не крик: шквал, великий і безглуздий — і авто помчало геть Майданом, завершивши окреслене коло, повернулося в нікуди й зникло. Вони повернули до тюрми.

Вона була цегляна, прямокутна, з чотирма цегляними колонами в неглибоких барельєфах спереду і навіть цегельним карнизом під звісами-вінцями, тому що це була стара тюрма, побудована тої епохи, коли люди потребували часу, аби збудувати навіть у в’язниці — витончено і турботливо, — і йому пригадалося, як одного разу дядько сказав, що ні суди, ні навіть церкви, а в’язниці — справжні свідчення та звіти округу, громади, історії, бо не тільки загадкові забуті ініціали, слова і навіть фрази, непокірні вигуки і вироки, надряпані на мурах, але й самі цегла та каміння бережуть — не розріджено, а як осад, есенцію — цілісне, стомлене чеканням, потужне і незламне страждання, ганьбу, горе і біль, які жили у серцях — давно забутих, без жодного знаку, і без спогадів про них, обернених на прах, і від цих страждань, можливо, ті серця розірвалися. Що не викликає заперечення — то це тюрма, бо вона, як і одна з церков, належить до найстаріших будівель у місті, а будівля суду і все інше на Майдані було спалене вщерть федераційними окупантами після битви 1864-го року. На одному з вікон того ж року біля дверей було видряпано ім’я якоїсь молодої панни, вирізьблене на склі її власною рукою, діамантом, і двічі або тричі на рік він піднімався на галерею, щоб подивитися на цей напис, загадковий при спогляданні з іншого боку, знаменуючи не минуле, а знову спричиняючись до роздумів про вічність, безсмертя і незмінність юності і навіюючи спогади про ім’я однієї з дочок тодішнього тюремника (і дядько вмів усе пояснити не фактами, а чимось більшим, аніж давно минула суха статистика, і це зворушувало, бо було правдою: зворушення серце не мало нічого спільного з тим, що казала достовірна інформація — а свідчили таке: ця частина Міссісіпі була зовсім новою, а парафіяльному поселенню ще не було п’ятдесяти років і всі тамтешні прийшли сюди, і давнина їхнього переїзду не перевищувала віку найстарішого члена тої громади. Все життя вони працювали разом, щоб зміцнити свій лад, беручись і до грубої роботи, і до почесної, чистої, трудячись пліч-о-пліч не заради грошей чи політики, а заради того, щоб обробити ділянку землі для нащадків, тому що тоді чоловік міг бути тюремником чи трактирником, чи власником заїзду, чи ковалем, чи торгівцем овочами, так само як адвокатом чи плантатором, чи лікарем, чи проповідником, — і його все одно називали джентльменом), яка того дня стояла біля цього вікна, споглядаючи обшарпані залишки конфедератських загонів, які відступали через місто, раптом у просторі зустрічаючи погляд обірваного неголеного лейтенанта, який вів один з розбитих загонів; і вона не видряпала на склі його імені не лише тому, що юна панянка тої доби ніколи б так не вчинила, але й тому, що вона не знала його імені, як і того, що через півроку він стане її чоловіком.

Насправді це було схоже на помешкання, зі своєю балюстрадою на дерев’яній галереї, яка охоплювала кільцем фасад нижнього поверху. Але перше, що створювало інше враження, — те, що цегляна стіна була без вікон, окрім одного ґратованого квадрата, і він пригадав той недільний вечір, який, здається, тепер теж пішов у небуття, здаючись таким самим далеким і загиблим, як Ніневія, від пори вечеряти до того часу, коли тюремник гасив вогні й кричав зі сходів відвідувачам заткнути пельки, а темні спритні руки так і просувалися в чорні як сажа щілини між ґратами, і чулося сперечання милозвучних, непохитних, нерозкаяних голосів, що кричали до жінок, які стояли унизу, убраних у фартухи куховарок чи няньок, або до дівчат у дешевих платтях, отриманих поштою, або до іншої молоді, яку не зловили або зловили і вчора відпустили — до юрб на вулиці. Але сьогодні так не було, навіть у помешканні стояла темрява, хоча не було ще й восьмої години, і він міг бачити внутрішнім зором, як усі там зібралися — звичайно, не туляться один до одного, але, певна річ, зібрані там усі разом, зачіпають один одного ліктями, навіть якщо й не торкаються, і, звісно, сидять тихо, не сміючись, не розмовляючи сьогодні, — просто сидять у темряві та дивляться нагору, на східці, бо це не вперше для натовпу білих, коли всі чорні кішки не просто сірі, а навіть і не варто обтяжувати себе їхнім ліком.

І вхідні двері були розчахнуті, відчинені на вулицю, чого він раніше ніколи не бачив, навіть улітку, хоча у цоколі квартирував тюремник, і там хтось сидів, одкинувшись у кріслі біля стіни, споглядаючи з дверей повну перспективу на вулиці — він не був ні тюремником, ні навіть шерифовим помічником. Тому що він і його впізнав: це був Вілл Ліґейт, який жив на невеликій фермі за дві милі від міста і був одним з найкращих лісорубів, найкращим стрільцем, найкращим мисливцем на оленів на всю округу; він сидів, гойдаючись у кріслі, тримаючи кольорову сторінку гумору сьогоднішньої мемфіської газети, а поряд з ним, притулена до стіни, була навіть не гвинтівка, якою він убив оленів і кроликів більше, ніж міг запам’ятати, але рушниця з подвійними люфами, і йому було видно, навіть не опускаючи або не відсуваючи газети, як вони наблизилися до будівлі, піднялися сходами, перетнули галерею і зайшли всередину; якоїсь миті з дверей праворуч показався сам тюремник — невдоволений, неохайний черевань із занепокоєно-засмиканим, замкненим, обуреним виразом обличчя, з пістолетом на ремені з кобурою і патронташем, що виглядало незручно і недоречно, наче шовковий капелюх або, як у п’ятому столітті, залізне кільце раба[13], — він зачинив по собі двері та одразу ж крикнув дядькові:

— Не хоче навіть дверей вхідних на замок зачинити! Просто висиджується там з цією дурною, сміховинною газетою, кожного запрошує, хто б не зайшов!

— Я роблю так, як мені сказав містер Гемптон, — сказав Ліґейт приємним рівним голосом.

— А Гемптон що, гадає, що ця дурна газета зупинить цей набрід з Четвертої дільниці? — загорлав тюремник.

— Не думаю, що йому пора зараз перейматися за Четверту дільницю, — відповів Ліґейт таким самим приємним, рівним голосом. — Це просто для попередження населення.

Дядько глянув на Ліґейта.

— Схоже, це спрацьовує. Ми бачили машину — або