Читати книгу - "Нічний адміністратор"

— Твій улюбленець Бредшоу останнім часом активно зайнявся підробкою фінансових документів, — зауважив він тоном члена клубу, який засуджує іншого члена. — Обдирає Роупера, як липку, поки займається для нього закупками.

Берр зазирнув через Рукове плече. На столі лежало зведення про нелегальну закупівлю американської і британської зброї сером Ентоні Джойстоном Бредшоу, яку він здійснив як представник Роупера. А поруч — фотографія, зроблена Джонатаном у Роуперовому кабінеті, на якій зображений документ з написаними олівцем цифрами. Розбіжність в цифрах становила неформальні комісійні у сумі декілька сотень тисяч доларів на користь Бредшоу.

— Хтось це бачив? — запитав Берр.

— Ти і я.

— Більше нікому не показуй.

Берр покликав свого секретаря і в пориві гнівного схвилювання надиктував йому блискучий короткий огляд операції «П’явка» — без жодного прикметника. Залишивши вказівки повідомляти його навіть про найменшу зміну ситуації, він поїхав до дружини і вони кохалися, поки діти лупцювали один одного внизу. Потім погрався з дітьми, поки його дружина займалася своїми справами. Відтак Берр повернувся в офіс і у спокої власного кабінету детально проаналізував цифри, надані Руком. Далі дав запит на перехоплені факси і телефонні розмови між Роупером і сером Ентоні Джойстоном Бредшоу з Ньюберрі, Беркшир. Потім він дістав величезну особисту папку Бредшоу, заведену ще в шістдесятих роках, коли сер Ентоні лише починав свою кар’єру торговця нелегальною зброєю, круп’є на півставки, супровідника багатих літніх жінок і немилого, проте запопадливого інформатора британської розвідки.

Решту ночі Берр провів за своїм робочим столом перед німими телефонами. Тричі дзвонив Ґудгью, щоб запитати, чи є якісь новини. Двічі Берр відповідав «нема». Проте на третій раз він вирішив взяти реванш:

— Твій друг Полфрі щось останнім часом дуже затих, правда?

— Леонарде, ми з тобою не уповноважені обговорювати цю тему.

Проте у Берра вперше в житті не було бажання думати про безпеку інформатора.

— Скажи мені, Гаррі Полфрі все ще підписує розпорядження Рівер-гаузу?

— Розпорядження? Які розпорядження? Ти маєш на увазі накази про прослуховування телефонів, перлюстрації[96] і встановлення мікрофонів? Леонарде, розпорядження підписує виключно міністр, і ти це чудово знаєш.

Берру нелегко було опановувати себе.

— Я хотів сказати, що він ж досі у них там юридичний гуру. Це ж він готує розпорядження, слідкує, щоб вони відповідали директивам, правда?

— Це одне з його завдань.

— А інколи і він підписує їхні розпорядження. Скажімо, коли міністр внутрішніх справ застряг у корку. Чи наближається кінець світу. Коли зовсім безвихідь, твій Гаррі має право самостійно прийняти рішення і лише потім узгодити його з міністром. Правда? Чи щось змінилося?

— Леонарде, ти що, мариш?

— Напевно.

— Нічого не змінилося, — відповів Ґудгью з напруженим відчаєм у голосі.

— От і добре, — сказав Берр. — Я радий. Рексе, дякую, що повідомив мене, — і він повернувся до довгого списку гріхів Джойстона Бредшоу.

27

Екстрене засідання Об’єднаного координаційного комітету у повному складі було призначено на десяту тридцять наступного дня, але Ґудгью приїхав заздалегідь, щоб переконатися, що у конференц-залі, розташованому у підвальному приміщенні, все готове, і розкласти тексти порядку денного і протоколу попередньої зустрічі. Життя навчило його, що делегувати такі завдання комусь іншому можна лише на свій страх і ризик.

Немов генерал напередодні вирішальної битви, Ґудгью погано спав і прокинувся на світанку зі свіжою головою і чітким баченням цілі. У Ґудгью було багато солдатів, у цьому він не сумнівався. Він їх усіх перерахував, він їх агітував, а щоб їхня відданість ще більше зміцнилася, він подарував кожному примірник своєї оригінальної статті, написаної для Координаційного комітету, під назвою «Нова ера», у якій він так вдало аргументував те, що Великобританія перебуває під більшим таємним впливом, має більше законів, які обмежують поширення інформації, і більше незбагненних методів приховування справжнього становища держави від її громадян, ніж будь-яка інша демократична країна Заходу.

У пояснювальній записці до доповіді Берра Ґудгью попередив їх, що в комітеті виникла класична ситуація перевірки своїх можливостей.

Першим, хто прибув у конференц-зал після Ґудгью, був його сентиментальний шкільний товариш Педстоу, який навмисно завжди запрошував потанцювати найпростаку-ватіших дівчат, щоб допомогти їм стати більш впевненими в собі.

— Рексе, пригадуєш той мегасекретний лист, який ти надіслав мені, щоб прикрити моє м’яке місце у той час, коли твій Берр гайдабурив на заході? Для зберігання у моїй особистій папці? — Як і зазвичай, мова Педстоу нагадувала не надто вдалі рядки П.Ґ. Вудгауза[97].

— Стенлі, звичайно, пригадую.

— У тебе раптом ніде ще один примірник не завалявся? А то мій як у воду канув. Хоча я готовий присягтися, що поклав його у свій сейф.

— Наскільки я пам’ятаю, лист був написаний від руки, — відповів Ґудгью.

— І ти не запихав його у копір, отак між іншим, перш ніж відправити?

Їхню розмову перервало прибуття двох чиновників з Секретаріату кабінету міністрів. Один заспокійливо усміхнувся Ґудгью, а інший, на прізвище Ломінг, був надто зайнятий витиранням пилу зі стільця за допомогою свого носовичка. «Ломінг — один з них, — говорив Полфрі. — У нього є своя теорія про те, що у світі існує потреба в людях низького класу. Багато хто думає, що він жартує». За ними зайшли керівники підрозділів військової розвідки, а потім ще два цабе — один з відділу зв’язку, інший з міністерства оборони.

Потім прибув Меррідью з Північного відділу міністерства закордонних справ. Його лівою рукою була понура жінка на ім’я Дон. Нове призначення Ґудгью вже ні для кого не було таємницею. Дехто з новоприбулих потискав йому руку. Інші — неоковирно бурмотіли слова підтримки. Меррідью, який був крайнім нападником і грав за Кембрідж, у той час, як Ґудгью був півзахисником в оксфордській команді з регбі, дійшов аж до того, що поплескав його по плечу. У відповідь на це Ґудгью театрально зімітував гострий біль і вигукнув: «О, Тоні, ти, здається, зламав мені руку!»

Хвилю вимушеного сміху перервало прибуття Джеффрі Морока і його обнадійливого заступника Ніла Марджорема.

«Рексе, вони крадуть, — говорив Полфрі. — Вони брешуть... вони змовляються... Для них замало Англії... Європа — бал-канський Вавилон... Вашингтон для них — єдиний Рим...»

Засідання розпочалося.

— Операція «П’явка», пане міністре, — оголосив Ґудгью настільки байдуже, наскільки міг. Як і завжди, Ґудгью був секретарем, а його начальник —