Читати книгу - "Лялька"

Йдучи далі вулицею Ріволі, він десь о сьомій дійшов до площі, на якій височіла самотня, як палець, готична вежа, обсаджена деревами та обгороджена низькою чавунною оградою. Звідси знову розходилось у різні боки кілька вулиць. Вокульський відчув, що стомився, підкликав фіакр і через півгодини опинився в готелі, поминувши по дорозі знайомі вже ворота Сен-Дені.

Засідання з судновласниками та морськими інженерами затяглося до півночі, причому було випито чимало пляшок шампанського. Вокульський, якому доводилось виручати Сузіна в розмові та одночасно робити багато записів, аж тепер цілком заспокоївся. Він бадьоро піднявся до себе в помер і, не звертаючи уваги на докучливе дзеркало, ліг у ліжко й розгорнув вміщену в «Путівнику» карту Парижа.

— Нічого собі! — пробурмотів він. — Близько ста квадратних верстов площі, два мільйони населення, кілька тисяч вулиць і кільканадцять тисяч екіпажів загального користування!

Потім пробіг очима довгий список найвизначніших паризьких будівель, і йому стало соромно від думки, що він ніколи не зможе орієнтуватися в цьому місті. «Виставка… Собор Паризької матері божої… Центральний ринок… Площа Бастілії… Церква святої Магдалини…

Каналізаційні колектори…[107] Просто голова йде обертом!»

Він погасив свічку. На вулиці було тихо, в вікно лилося сіре світло ліхтарів, немов проціджене крізь хмари. Але у Вокульського шуміло й дзвеніло в вухах, а перед очима вставали то гладенькі, мов паркет, вулиці, то обгороджені залізними штахетами дерева, то велетенські будинки з тесаного каменю, то суцільний потік людей та екіпажів, які невідомо відкіля з’являлися й невідомо куди поспішали. Придивляючись до цих побіжних образів, він став засинати й подумав, що цей перший день в Парижі, однак, запам’ятається йому на все життя.

Потім йому снилось, що це море будинків, ліс статуй та нескінченні ряди дерев валяться на нього, а сам він спить у величезному склепі — самотній, спокійний і майже щасливий. Спить, ні про що не думає, ні про що не пам’ятає, і проспав би так вічність, аби… не ота краплина гіркоти, що лежить десь чи в ньому, чи коло нього, така крихітна, що її не добачить людське око, і така гірка, що могла б отруїти весь світ.

З того дня, коли Вокульський вперше поринув у паризьке життя, для нього почалося майже містичне існування. За винятком тих кількох годин, які він відсиджував на нарадах Сузіиа з кораблебудівниками, Вокульський був цілком вільний і використовував цей час на безладні прогулянки по місту. Він підряд за алфавітом вибирав у путівнику яку-небудь місцевість і їхав туди в відкритому екіпажі. Виходив нагору сходами, обходив навколо великі будівлі, спинявся перед найцікавішими експонатами і тим самим фіакром, найнятим на цілий день, переїжджав до іншого кварталу, також визначеного за алфавітом. А тому що його найбільше лякала бездіяльність, то вечорами він вивчав план міста, викреслював оглянуті вже пункти й робив нотатки.

Інколи в цих екскурсіях його супроводив Жюмар і водив у місця, не зазначені в путівниках: в торговельні склади, в квартири ремісників, в кімнати студентів, в кафе та ресторани на найглухіших вулицях. І аж там Вокульський знайомився з справжнім життям Парижа.

Під час цих мандрівок він вилазив на вежі: Сен-Жак, Собору Паризької катері божої і Пантеону, піднімався ліфтом на Трокадеро, спускався в каналізаційні колектори та в оздоблені людськими черепами катакомби, відвідав виставку, Лувр, музей Клюні, Булонський ліс і паризькі кладовища, кафе «Ротонду» і «Гран-Балькон», фонтани, школи й лікарні, Сорбонну, фехтувальні зали, торговельні ряди, консерваторію, різниці й театри, біржу, Липневу колону і храми. Всі ці видовища творили навколо нього хаос, якому цілком відповідав хаос в його душі.

Часто перебираючи в думках усе бачене — від виставочного палацу, що мав дві верстви в окружності, до перлини в короні Бурбонів, не більшої за горошину, — він пиґав себе: «Чого я, власне, хочу?..» І виходило, що він не хотів нічого. Ніщо не полонило його уваги, не прискорювало биття серця, не спонукувало до діяльності. Якби йому за те, що пройде пішки від кладовища Монмартр до кладовища Монпарнас, віддали весь Париж, але з умовою, щоб ця прогулянка його розважила і схвилювала, — він відмовився б пройти ці п’ять верстов. А він же проходив щодня по десятку верстов лише для того, щоб заглушити в собі спогади.

Не раз він сам собі здавався істотою, яка через випадковий збіг обставин народилася лише два дні тому отут, на паризькому брукові, а все, що тривожило його пам’ять, було тільки обманом, якимось забутим сном, що ніколи в дійсності не існував. Тоді він говорив собі, що цілком щасливий, їздив з одного кінця Парижа в другий і, мов шалений, пригорщами розкидав луїдори.

— Однаково! — казав він сам собі.

Аби тільки не ота краплина гіркоти, така крихітна й така пекуча! Інколи на тлі сірих днів, коли йому здавалося, що на його голову валиться весь цей світ палаців, фонтанів, статуй, картин і механізмів, траплявся випадок, який нагадував йому, що він — не примара, а жива людина, хвора на рак душі.

Якось він був у театрі «Вар’єте» на вулиці, Монмартр, недалеко від свого готелю. Того вечора ставили три веселі п’єски, в тім числі оперетку. Він пішов туди, щоб забутися. Як тільки піднялась завіса, хтось з акторів промовив плаксивим голосом: «Коханець все може вибачити своїй коханці, крім другого коханця…»

— Інколи доводиться вибачати і трьох, і чотирьох! — зауважив француз, що сидів поруч з Вокульським, і засміявся.

Вокульському перехопило дух, йому здалося, що під ним розступається земля, а стеля валиться на голову. Він не міг більше витримати, встав з свого місця, яке, на нещастя, було посеред залу і, наступаючи на ноги-глядачам, облитий холодним потом, утік з вистави.

Він поспішав до свого готелю і вбіг у перше, яке трапилось, кафе на розі вулиці. Про що його питали, що він одповідав, не міг згадати. Пам’ятав тільки, що йому подали коньяк у графині, позначеному рисками, які відповідали обсягові чарки.

Вокульський пив і думав: «Старський — це другий коханець, Охоцький — третій…

А Россі?.. Россі, якому я влаштував овації і носив у театр подарунки… Ким був він? Який же я дурень! Та ця ж жінка Мессаліна, якщо не тілом, то духом. І я, я повинен шаленіти за нею?.. Я!..»