Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

за півколом розсіяного світла морок, він відчув, що в серці його народжується неясна тривога. В душі варвара одвічно дрімав марновірний страх дикуна, його примітивна уява населяла підземелля страхітливими примарами, та й розум підказував, що його кинули в цей кам’яний мішок зовсім не для того, щоб він відпочив тут і набрався сил, — у Тзоти не було причини дарувати йому життя.

Конан кляв себе за те, що відмовився від пропозиції королів, хоча його аж струшувало від однієї думки про таку ганебну угоду, і він знав, що коли б повторилося все спочатку, його відповідь була б такою ж. Він не міг зрадити своїх підданих, своїми руками кинути їх на розтерзання кривавому недолюдку. Адже він, завойовуючи трон, не думав ні про що, окрім власної вигоди. Трапляється, проте, що й душа розбійника і злодія проникається почуттям відповідальності перед своїм народом і своєю державою.

Конан пригадав про мерзенну погрозу Тзота-ланті і застогнав від безсилої люті, бо знав, що чув зовсім не пусті слова. Жорстокий маг дивився на людей приблизно так само, як на черв’яків чи комах, не знаходячи між ними особливих відмінностей.

М’які білі долоні, що пестили його, пунцові губи, що зливалися з його в пристрасних поцілунках… Його жінки позбудуться шкіри — ніжної, білої, як слонова кістка, рожевої, немов пелюстки троянд… З вуст Конана знову вирвалося страшне ричання.

Гучна луна примусила його схопитися на ноги й нагадала про його власне становище. Він боязко вдивлявся в повзучі по стінах тіні й, окрім волі, почав пригадувати всі ті жахливі історії, що розказували про витончену жорстокість Тзота-ланті. Його тіло охопила крижана дрож, коли він усвідомив, що перебуває в тих самих легендарних катакомбах, в яких жрець проводив свої страшні експерименти над людьми, тваринами і, як говорили, навіть над демонами. Ходили чутки, що Рінальдо, безумний поет, відвідував ці кам’яні мішки на запрошення мага, так що ті жахи, які він описав пізніше в своїй “Поемі склепу”, зовсім не були вигадкою хворого мозку. Мозок цей, до речі, розмазався по лезу сокири Конана тієї ночі, коли королю довелося захищатися від підступних убивць, що обманом проникли в його палац, та слова похмурої поеми досі звучали в його вухах.

Зненацька кімерієць насторожився, до болю напружуючи слух. Помилитися було неможливо — він знав цей шелестячий звук, його видавали гнучкі луски, ковзаючи по каменю. Краплі холодного поту виступили на лобі Конана, коли за півколом блідого світла з’явився раптом якийсь силует, ледве помітний у мороці, але від цього ще жахливіший. Силует зростав, погойдуючись З боку в бік, і кімерієць зіщулився, коли відчув на собі гнітючий погляд сяючих у пітьмі жовтих очей. Поступово перед ним вимальовувалася з мороку потворна трикутна голова, а за нею, ліниво звиваючись, виповзло лускате тіло рептилії небачених розмірів. Такої змії Конан не тільки ніколи не бачив, а навіть не міг уявити, що існують на Землі подібні чудовиська. Не менше вісімдесяти футів завдовжки, з трикутною, розміром з кінську, головою і загостреним гнучким хвостом, вона видалася кімерійцю породженням пекла. В слабкому смолоскиповому світлі холодно біліла, немов покрита інеєм, луска. Ця змія, поза сумнівом, народилася і провела все своє життя в темряві, але її жовті очі палали живим, злісним вогнем. Вона звила своє гігантське тіло величезними кільцями поряд із прикутим до стіни в’язнем, і її огидна голова погойдувалася тепер на довгій шиї за кілька дюймів від його обличчя. Роздвоєний язик чудовиська, що висовувався й одразу ж ховався в пащі, ледве не торкався губ короля, сморід вивертав йому нутрощі, погляд величезних жовтих очей кликав і зачаровував. Конан дивився в них, не мигаючи. Варвар боровся з інстинктивним бажанням схопити чудовисько за шию і здавити її щосили своїми могутніми руками. Набагато сильніший, ніж будь-хто з так званих цивілізованих людей, Конан колись, ще плаваючи на корсарському кораблі, зітнувся з гігантським пітоном і переміг його, роздавивши череп сталевими пальцями. Але ця змія, до всього іншого, була отруйною: він бачив, як стікає з білих, футової довжини, вигнутих, немов шаблі, іклів безбарвна рідина, і інстинктивно відчував смерть, що таїлася в нй. Певне, йому вдалося б розтрощити цей трикутний череп ударом кулака, але він знав, що при щонайменшому його русі чудовсько ударить, ніби блскавка. Розум підказував Конану, що він лише віддаляє неминучу смерть і що ліпше б йому покінчити зі всім цим одразу. Проте сліпий інстинкт самозбереження виявився сильнішим за розум, він так скував м’язи кімерійця, що той застиг, мов статуя.

Жахлива голова на товстій шиї піднялася ще вище й зависла над в’язнем — змія оглядала смолоскип, палаючий у ніші. Крапля отрути впала на голе стегно варвара, перед його очима поплили багрові плями, йому здавалося, що в його ногу поволі проникає розжарене вістря стилета, але він навіть не ворухнувся. Змія плавно розгойдувалася над ним, немов намагалася остаточно переконатися, що в цій застиглій фігурі не залишилося навіть іскорки життя.

І несподівано з того боку, де ховалися невидимі в мороці двері, донісся глухий брязкіт. Змія, обережна, як і всі плазуни, з неймовірною швидкістю зникла в пітьмі.

Величезні двері відчинилися навстіж, ґрати відсунулися в стіну. На порозі, в ореолі світла палаючих у коридорі смолоскипів, з’явився силует людини. Прибулець ковзнув до камери й обережно причинив за собою ґрати, стежачи за тим, аби вони не зачинилися остаточно. Коли незнайомець опинився в півколі світла від смолоскипа над головою Конана, кімерієць побачив, що перед ним стоїть високий негр із довгим мечем в одній руці і зв’язкою ключів у другій.

Негр вимовив кілька слів, і кімерієць розпізнав напівзабуту ним мову одного з невеликих племен, що населяли морське узбережжя Куша. Піратському кораблю Конана траплялося колись плавати в тих водах.

— Я довго чекав зустрічі з тобою, Амро! — сказав негр, називаючи Конана ім’ям, даним йому колись кушитами, їхньою мовою воно означало “лев”. На губах раба з’явилася крива посмішка, очі злісно блиснули. — Я багато чим ризикував, коли йшов до тебе. Ось поглянь — це ключі від твоїх кайданів, я викрав їх у євнуха. Що ти даси мені за них?

— Десять тисяч лунів золотом! — випалив король, відчуваючи, як зароджується в серці надія.

— Мало! — вигукнув весело негр. — Занадто мало за такий ризик! Так і дивись, що тварки Тзота-ланті вискочать із мороку і зжеруть із тельбухами. А Шукелі? Він же мене за ноги повісить, якщо дізнається про ключі. То що ти даси мені за них?

— П’ятнадцять тисяч і палац у Пойнтайні, —