Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Група диверсантів Михайла Петрова нищила ворожі ешелони один за одним, то там, то тут з'являючись на залізниці. Щоб збити гітлерівців з пантелику, партизани-підривники сідали на сани, за ніч долали десятки кілометрів, аби над ранок зненацька знову сколихнути тишу. Вони полювали на військові ешелони з живою силою ворога, трощили платформи з танками, літаками, автомашинами, состави з пальним, продовольством, боєприпасами.

Влітку 1943 року Радянська Армія перейшла в наступ на широкому фронті. Коли розгорнулася жорстока битва за Україну, транспортна служба окупантів змушена була майже зовсім припинити просування ешелонів у нічний час на залізничних магістралях Поділля.

В години, вільні від операцій, Михайло Петров майстрував, вигадував різні пристрої, вдосконалював зброю, якою воювали диверсанти. Міни, а особливо детонатори-запальники його конструкції принесли успіх у багатьох операціях. Пізніше в з'єднання Антона Одухи почали прилітати літаки з-за лінії фронту, скидали на парашутах вибухівку, міни найновіших зразків та систем. Та до того, як було прокладено повітряну трасу з Великої землі, народним месникам Поділля часто допомагала невичерпна фантазія сапера-сибіряка.

Виряджаючи ешелони до фронту, німці змушені були вдаватися до всіляких хитрощів. Один час чимало клопоту завдавали підривникам порожні платформи, що їх чіпляли попереду паровозів. Партизанська міна скидала з рейок порожняк; ремонтні бригади розчищали залізничне полотно від уламків, лагодили путь, і состав ішов далі.

Як же занервували фашисти, коли партизанські міни почали вибухати виключно під паровозами, незалежно від того, куди їх ховали, — всередину ешелону чи в кінець. Здавалося, вибухівка сама для себе обирає ціль, залишаючи при цьому без уваги порожні платформи. А пояснювалося все дуже просто.

Цього разу в ролі «раціоналізатора» виступив Олексій Іванов. Із звичайного шомпола від трьохлінійки він прилаштовував до мін щось на зразок антен. Така міна не чіпала платформи, зате паровоз з його нижче опущеним черевом завжди натикався на «антену».

Вчителеві Антонові Одусі ніколи раніше не доводилося займатися тактикою та стратегією партизанської війни. І комісарові з'єднання, педагогу Гнату Кузовкову, теж не доводилося. Та вони добре розуміли, що розгортання битви на рейках завдасть найбільшої шкоди фашистським окупантам. Подільські партизани саме на цій ділянці в першу чергу зосереджували сили й завдавали ударів військовому механізмові гітлерівців.

Хитруватий, спокійний Одуха не любив поспішних вирішень. Спочатку він лише приглядався до дій перших ентузіастів підривної справи. Кілька сміливців, які займаються диверсіями на залізниці, — це, як вважав він, лише те ядро, навколо якого мусять гуртуватися інші. Треба було дати новій справі закріпитися, виявити її прихильників, тих, які прийдуть до Петрова та його помічників не за наказом командира, а добровільно. Так воно й сталося. Сім'я підривників зростала. Новачки починали з того, що допомагали Михайлові Петрову та його друзям добувати тол, ходили в розвідку до залізниці, вивчали систему охорони, а потім поступово й самі навчалися вправлятись із вибухівкою. На операції диверсанти вже вирушали трьома-чотирма групами одночасно, розходилися в різних напрямках. Їхні удари вороги відчували все дошкульніше.

Влітку 1943 року Антон Одуха підписав наказ, котрим підсумовував бойову діяльність підривників і нагадував партизанам про надзвичайну важливість операцій, задуманих і здійснених для сковування залізничного транспорту в тилу фашистських армій. Згідно наказу, Михайло Ларіонович Петров і колишній танкіст старшина Олексій Григорович Іванов призначалися командирами взводів підривників-диверсантів. Та вже через два місяці кожен такий взвод перетворився в роту. На початку ж 1944 року, коли з'єднання Одухи і Кузовкова вже мало у своєму складі тринадцять партизанських загонів, що становило близько п'яти тисяч бійців, у штабі вирішили створити окремий диверсійний батальйон. Очолив його Михайло Петров. Начальником штабу батальйону призначили Олексія Іванова, а його помічником — дев'ятнадцятирічного комсомольця із села Стригани Леоніда Троцького.

Ще зовсім молоді були вони, ці партизанські командири. Найстаршому з них не сповнилося тоді й двадцяти трьох. Серед шести сотень диверсантів, які були їхніми підлеглими, зустрічалися і літні вже бійці, і вчорашні військові з високими званнями. Та не віком і не колишніми заслугами визначалася міра поваги й визнання тої суворої грозової нори. Тридцять два ворожі ешелони, знищені особисто Івановим, шістдесят два состави, скинуті з рейок групою Петрова, принесли їм легендарну славу. Гвардія партизанів Поділля — диверсанти — стали їхньою ударною силою, їхньою гордістю.

Сашка Гіпса схопили жандарми…

Тяжку звістку про це приніс Леонід Троцький. Він примчав на Криловські хутори, ледве не загнавши коня.

Поблизу села Стригани здавна добували крупний чистий пісок. Ортскомендатура у Славуті віддала наказ поновити в кар'єрі роботу. Партизанські міни робили своє, і німці змушені були використовувати стриганівський пісок як будівельний матеріал, відвантажували на залізничній станції для ремонту шляхів, а також вивозили на спорудження військових об'єктів. Група підпільників, що діяла в Стриганах, вирішила знищити обладнання, завезене німцями в кар'єр.

Леонід Троцький і Сашко Гіпс знали про намір підпільників і прийшли своїм односельцям на поміч. До них приєднався також Віталій Кмитюк. Озброївшись гранатами, партизани та кілька підпільників прийшли вночі на кар'єр Вивели з ладу екскаватор, підпалили бочки з пальним, підірвали мотори та лебідки. Під час короткої перестрілки були вбито солдата-вартового, а військовий технік, який командував на кар'єрі, діставши кулю в ногу, прикинувся мертвим.

Після операції Гіпс, Кмитюк і Троцький забігли у Стригани провідати рідних. Домовилися зустрітися через годину біля будинку Сашка Гіпса, щоб разом повертатися в партизанський табір.

Наче передчуваючи небезпеку, Леонід Троцький удома не забарився. Перевзувся, запхнув у кишеню окраєць хліба, попрощався зі своїми і залишив дім. Це й врятувало хлопця. Напевно, поранений німець по телефону викликав жандармів. Вони примчали в село на машині. Поліцаї повели німців од хати до хати — туди, до жили родини підпільників і партизанів.

Вгледівши на вулиці гітлерівців, Леонід кинувся до Сашка Гіпса. Та було вже пізно. На подвір'ї Гіпсів затріщали постріли…

Сашко прийшов додому втомлений, приліг на ліжко і задрімав. Мати тихо вийшла надвір, узяла оберемок соломи, щоб розігріти синові вечерю. На ґанку її перестріли