Читати книгу - "Пробуджені фурії"

— Нащо ти так доривався?

Я спостерігав за глісером, що зникав у далечині.

— Бо він покидьок. Бо він драний злочинець і не хоче цього визнавати.

— Стаємо трохи осудливі в похилому віці, га?

— Хто, я? — я знизав плечима. — Може, це моя південна упередженість. Ти з Міллспорта, Тоде. Можливо, ти стоїш надто близько, щоб ясно бачити.

Він засміявся.

— Гаразд. І що видно з вашої відстані?

— Те, що й завжди. Якудза впарює свої слогани про прадавні традиції честі всім, хто трапляється на шляху, а тим часом що робить? Веде таку саму кримінальну діяльність, як і решта тих гімнюків, але за сприяння Перших родин.

— Здається, що тепер уже ні.

— Ой, та годі, Тоде. Ти ж знаєш усе краще. Цей народ лежав у ліжку з Гарланом і рештою, відколи ми сюди прилетіли, хай йому чорт. Танаседа, може, й заплатить за те, що обісрався з цим «Кволґристом», якому посприяв, але решта пробурчить ввічливі слова про те, як їм шкода, і вислизне з рук. Повернуться до галузей торгівлі незаконними товарами і цивілізованого рекету, в яких вони завжди крутилися. А Перші родини приймуть це обома руками, тому що це ще одна нитка у сітці, яку вони на нас накинули.

— Знаєш, — в його голосі й досі звучав сміх. — Ти починаєш нагадувати її.

Я глянув на нього.

— Кого?

— Квеллу, друже. Ти говориш, як Квеллкриста, щоб я здох, Сокольнича.

Кілька секунд слова повисіли між нами. Я розвернувся в інший бік і глянув у темряву над Обширом. Певно, вловивши незалагоджену напругу між мною і Муракамі, Яда вирішила залишити нас самих на пристані, поки якудза ще готувалася відходити. Востаннє я бачив Яду, коли вона сходила на борт «Палі» з Владом і почесною вартою, кажучи щось про каву з віскі.

— Ну, гаразд, Тоде, а скажи-но мені таке: чому Танаседа, рятуючи своє непутяще життя, прийшов до тебе?

— Ти сам сказав, я міллспортський парубок. А такі якудзяки люблять мати зв’язки на високих рівнях. З того часу, як я повернувся додому в першу відпустку з Корпусу, сто чи скільки років тому, вони не злазили з мене. Думають, що ми старі друзі.

— А ти?

Я відчув його погляд. Не подав виду.

— Я посланець, Таку, — нарешті сказав він. — Хотілося б, щоб ти про це пам’ятав.

— Ага.

— І я твій друг.

— Я вже пристав, Тоде. Уже не треба зачитувати решту сценарію. Я проведу тебе до Шегешвара чорним ходом за умови, що ти допоможеш мені його перемолоти. А тобі який зиск?

Він знизав плечима.

— Аюра поплатиться за порушення установ Протекторату. Дубль-зачохлення посланця…

— Колишнього посланця.

— Кажи за себе. Його ніколи офіційно не відпускали, на відміну від тебе. Хтось у Гарлановій ієрархії муситиме заплатити навіть за саме володіння копією. За таке неодмінно присудять стирання.

Його слова якось дивно понадривалися по краях. Я придивився до нього пильніше й до мене дійшло очевидне.

— Ти думаєш, що у них десь лежить і твоя копія, га?

Він криво всміхнувся.

— А що в тобі такого особливого, щоб ти був єдиним, кого вони скопіювали? Подумай, Таку, хіба це логічно? Я перевірив записи. У тому наборі нас зі Світу Гарлана було з десяток. Хто б не додумався тоді так геніально підстрахуватися, він мусив скопіювати нас усіх. Аюра потрібна нам живою досить довго, щоб розповісти, де в Гарланових стеках ми зможемо ті копії знайти.

— Гаразд. Що ще?

— Ти сам знаєш, — тихо сказав він.

Я знову почав роздивлятися Обшир.

— Я не допомагатиму тобі вбивати Бразила і решту, Тоде.

— Я тебе й не прошу. Заради самої тільки Вірджинії, я й сам намагатимуся цього уникнути. Але хтось мусить заплатити по рахунку «Жучків». Таку, вони вбили Міці Гарлан на вулицях Міллспорта!

— Яка велика втрата. По всій планеті плакали редактори іммерсивних журналів.

— Гаразд, — похмуро сказав він. — Вони також убили срака знає скільки випадкових людей: правоохоронців, випадкових перехожих… Я маю свободу пізніше згорнути цю операцію, відмітити, що нестійкість режиму стабілізовано, і що в подальшому втручанні немає потреби. Але я мушу показати відбувайла, інакше аудитори накинуться на всю справу, як живий дріт. Ти ж знаєш, як воно влаштовано: хтось має заплатити.

— Або на це має скидатися.

— Або на це має скидатися. І це не конче мусить бути Вірджинія.

— Колишній посланець очолює планетарний заколот. Так, я розумію, що це не дуже покращить публічний образ Корпусу.

Він замовк. Глянув на мене з раптовою ворожістю.

— Ти справді так про мене думаєш?

Я зітхнув і заплющив очі.

— Ні. Пробач.

— Я роблю що можу, тільки щоб загатити цей прорив із мінімумом страждань для тих, хто важливий, Таку. І ти нічого мені не полегшуєш.

— Знаю.

— Мені треба взяти когось за вбивство Міці Гарлан, і мені потрібен ватажок. Хтось такий, хто поплатиться як злий геній, що закрутив усе це лайно. Можливо, ще кілька інших, щоб роздути список арештованих.

Якщо врешті-решт мені випаде битися й померти за привид і пам’ять Квеллкристи Сокольничої, а не за неї саму, то це краще, ніж зовсім не боротися.

Слова Кої в пробитому й викинутому на берег аероплаві на пляж Вчира. Ці слова і блиск пристрасті на його обличчі — можливо, пристрасті мученика, який уже раз пропустив свою нагоду і не збирався пропустити її знову.

Кої, колись із Чорних бригад.

Але Сьєрра Трес сказала майже те саме, коли ми ховалися в протоках серед повалених руїн Елтеветем. А Бразилові манери весь час свідчили все за нього. Можливо, вони того й хотіли — мучеництва у справі старшій, більшій і вагомішій, ніж вони самі.

Я відштовхнув ці думки, спихнув їх з рейок, перш ніж вони привели мене туди, куди їхали.

— А Сильва Ошіма? — спитав я.

— Ну, — він знову смикнув плечима. — Як я розумію, вона підхопила недугу десь у Нечищеній зоні. Тож якщо припустити, що ми зможемо врятувати її з-під вогню, її можна буде очистити й повернути власне життя. Звучить справедливо?

— Звучить нежиттєздатно.

Я згадав, як Сильва розповідала про чільницький софт на борту «Зброї для Гевари». І яке б хороше прибирання я не проходила опісля, якась частина цього лайна не стирається. Сліди, залишковий невбиваний код. Привиди. Якщо Кої міг битися й померти за привида, то хто знає, чим для неоквеллістів стане Сильва Ошіма, навіть після