Читати книгу - "Пробуджені фурії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Невже?
— Годі, Тоде. Це ж ікона. Хай там що в ній сидить чи не сидить усередині, на ній може сфокусуватися ціла наступна хвиля неоквеллізму. Перші родини зажадають її ліквідації з принципу.
Муракамі жваво всміхнувся.
— Чого Перші родини хочуть, і що вони отримають — це будуть дві кардинально відмінні ситуації, Таку.
— Хіба?
— Так, — кривляючись для комічного ефекту, він сказав: — тому що коли вони не підуть на повну співпрацю, я пообіцяю їм штурмову посланську операцію.
— А коли вони розпізнають твій блеф?
— Таку, я ж посланець. Жорстоко душити планетарні режими — це наша робота. Вони зігнуться, як складаний стілець, і ти це знаєш. Вони будуть так до всирачки вдячні за лазівку для втечі, що вишикують у чергу своїх дітей, щоб вилизати мені сраку, якщо я попрошу.
Тоді я глянув на нього, і на коротку мить мені ніби відкрилися двері у посланське минуле. Він стояв, либився у світлі ліхтарів Анжьє, і легко міг бути мною. І я згадав, як воно було насправді. Цього разу на мене наринуло не відчуття належності до чогось, а жорстока сила посланського втручання. Вивільнена дикість, яка брала початок із укоріненого знання того, що тебе бояться. Що про тебе на Заселених Планетах говорять пошепки, і що навіть в урядових коридорах на Землі можновладці притихають, коли про тебе заходить мова. То був кайф, схожий на фірмовий тетрамет. Люди, які можуть зруйнувати або просто видалити з усіх записів сотні тисяч життів — таких людей можна було знову навчити боятися, а інструментом цього уроку був Посланський Корпус. Був ти.
Я змусив себе всміхнутися у відповідь.
— Ти чарівний, Тоде. Геть не змінився, га?
— Ні.
І тут, хтозна-чому, усмішка перестала бути силуваною. Я засміявся, і сміх ніби звільнив щось у мені.
— Гаразд, падлюко ти така, кажи, як ми це зробимо.
Він знову кумедно звів брови.
— Я сподівався, що ти мені розкажеш. Це ж ти знаєш плани приміщень.
— Так, я мав на увазі, які в нас сили для наступу. Ти ж не збираєшся використати…
Муракамі тицьнув пальцем на корпус «Палі».
— Наших сіпаних друзів? Ще й як.
— Чорт, Тоде, вони ж просто купка закинутих метом дітей. Гайдуки їх посічуть.
Він зневажливо махнув рукою.
— Працюй із тим, що маєш під рукою, Таку. Ти ж знаєш. Вони молоді, злі й накручені метом, тільки й шукають, на кому це вимістити. Вони утримають на собі увагу Шегешвара достатньо довго, щоб ми увійшли й наробили справжньої шкоди.
Я глянув на годинника.
— Хочеш зробити це сьогодні?
— Завтра на світанку. Ми чекаємо на Аюру, а Танаседа каже, що вона прибуде не раніш як рано вранці. О, ще одне. — Він захилив голову і кивнув на небо. — Погода.
Я й собі захилив голову: там назбиралися товсті й темні скупчення хмар, які впевнено хилилися на захід ледве видним, забарвленим в оранжеве небом, де світло Хотея і досі намагалося проявитися на загальній палітрі. Дайкоку вже давно розчинився в приглушеному сяйві над обрієм. І тоді я помітив свіжий бриз із Обширу, що приніс унікальний запах моря.
— А що з погодою?
— Вона зміниться, — пирхнув Муракамі. — Пам’ятаєш той шторм, що мав ущухнути десь у південному Нурімоно? Він не вщух. А тепер здається, що він підібрав сил від якоїсь випадкової північно-західної течії й виписує півколо. Повертається.
Ебісу підслухав.
— Ти впевнений?
— Звісно, що ні, Таку. Це ж драний прогноз погоди. Але навіть якщо нас і не накриє з усієї сили, трохи потужних вітрів і горизонтального дощу нам не завадить, га? Хаотичні системи в потрібному місці.
— А це, — обережно сказав я, — дуже залежить від того, наскільки твій нестійкий друг Влад виявиться вправним пілотом. Ти знаєш, що в цих місцях кажуть про такий зворотній гак?
Муракамі спокійно дивився на мене.
— Ні. Не пощастило?
— Ні, кажуть, що «Ебісу підслухав». Як у тій рибальській історії, знаєш?
— А, точно.
Тут, далеко на півдні, Ебісу не такий, як скрізь. У північних і екваторіальних регіонах Світу Гарлана домінантна японо-аманглійська культура змальовує його таким фольклорним володарем морів, покровителем моряків і взагалі лагідним і приємним божеством. Він ділить цю посаду зі святим Ельмом, якого щиросердо призначили його аналогом і помічником, щоб залучити й не дуже обділяти більш християнське населення. Але на Кошуті, де спадщина східно-європейських робітників, які збудували цей світ, має сильніший вплив, принцип «живи і дай жити іншим» не так проявляється. Тут Ебісу постає демонічною підводною сутністю, якою лякають дітей, чудовиськом, з яким святі на штаб Ельма повинні ставати до бою, щоб захистити вірних.
— Пам’ятаєш, чим закінчується та історія? — спитав я.
— Аякже. Ебісу обдаровує рибалок фантастичними подарунками, але забуває у них свою вудку, так?
— Так.
— А тоді він повертається по неї, і вже хоче постукати, коли чує, як рибалки висміюють його персональну гігієну. І руки в нього смердять рибою, і зуби він не чистить, і одяг на ньому подертий. Таке, чому начебто треба навчати дітей, так?
— Правильно.
— Так, я пам’ятаю, як розповідав цю байку Сукі й Маркусу, коли вони були геть малі. — Муракамі перевів погляд удалину і затуманився на обрії й зібраних там хмарах. — Це, мабуть, було вже пів століття тому. Уявляєш?
— Розкажи до кінця, Тоде.
— Гаразд. Ну, як там далі? Ебісу лютиться, вривається всередину, хапає свою вудку й вилітає геть, а всі подарунки, що він залишив, обертаються на гнилу бела-траву і дохлу рибу. Він пірнає в море, і рибалки наступний місяць ловлять дулю з маком. Мораль казки — дбайте про особисту гігієну, але ще важливіше, дітки, — не патякайте про людей за їхніми спинами.
Він глянув на мене.
— Ну як?
— Доволі непогано, якщо зважити на п’ятдесят років перерви. Але тут її розповідають трохи інакше. Бачиш, Ебісу страшний як чума, у нього і мацаки, і дзьоб, і ікла, він жахливий на вигляд, і рибалкам важко просто не тікати від нього з криками. Але вони долають страх і все одно пропонують свою гостинність, чого зазвичай для демона не роблять. Тож Ебісу дарує їм різні штуки, вкрадені з кораблів, які він колись утопив, а тоді йде собі. Рибалки полегшено хором зітхають і починають обговорювати те, яке ж то було чудовисько, як було страшно, і які вони кмітливі, що здобули всі ці дарунки, а тоді посеред такої балачки він повертається по свого тризуба.
— Не по вудку, га?
— Ні, мабуть, вудка не досить страшна. У цій версії тризуб велетенський і шипастий.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пробуджені фурії», після закриття браузера.