Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

вугілля, німецька компанія HAPAG не хотіла виконувати контракти, японська й британська дипломатії замикали нам порти, змушуючи до нейтралітету інші держави; тільки завдяки наполегливості Рожественського ми дісталися до Мадаґаскару. Там ми об’єдналися з легкими крейсерами, що йшли через Середземне море й Суецький канал, і там, у Носсі-Бе, нас наздогнала звістка про здачу Порт-Артура, а також про революційні заворушення у Росії і про Криваву Неділю. Отож, із одного боку, з військового погляду виправа уже не мала сенсу; однак з іншого боку, політичного, вона була для Імператора однією з останніх соломинок порятунку, шансом на мир усередині країни й мир із Японією, бо тільки поклавши значний успіх на нашу шальку терезів, можна було сідати укладати з японцями якусь розумну угоду, а відтак, загасивши цю пожежу, — відправити військо з фронту для гасіння пожеж у самій Росії. Ми влаштували навчальні стрільби по цілях. Жоден із-поміж кількох тисяч снарядів не влучив. Віце-адмірал Рожественський надіслав у Петербург телеграму з проханням звільнити його від обов’язків через поганий стан здоров’я. Адміралтейство відмовило, погодившись передати командування тільки у Владивостоці. Тому Рожественський поставив собі за мету якомога швидше дістатися до Владивостока. Й ми поплили навпростець через Індійський океан, одним стрибком від Мадаґаскару до Індокитаю. Ото був рейс!.. Нема про що й казати, одні мука й біль, мало матроси не збунтувалися, та Рожественський, зрештою, хутко заповнив плавучу в’язницю; бракувало прісної води, бракувало їжі, бракувало навіть одягу, людям розпадалося взуття, кочегари працювали в постолах із конопляних мотузок, ми йшли безперестанку, перевантажені вугіллям, бо Рожественський панічно боявся, що ми залишимося без палива, тож кораблі втрачали в швидкості по два-три вузли, пливучи із таким зануренням, що панцерний пояс на «Ослябе» повністю сховався під водою, та, попри це, все ж мусилося постійно довантажувати вугілля з транспортних кораблів. Кажу вам, панове, біль і мука, — зате потім ми побачили міни британців у Сінґапурі, коли вже вся ескадра пропливла протокою після самотнього плавання через океан!.. Тоді я зрозумів, як народжуються леґенди морів.

… Рожественський вирішив дістатися до Владивостока найкоротшим маршрутом, тобто між Корейським півостровом і Японією. Ми увійшли в ті води в бойовому шикуванні, з наказом тиші в етері. Будь-якої миті ми очікували атаки всього японського флоту. Знову почалося виглядання ворожих кораблів, підводних човнів, пильнування і страхи. Уночі ми утримували зв’язок, висвітлюючи рефлекторами знаки Морзе на хмарах у небі. На «Ослябе» настрої були винятково кепські, бо фон Фелькерзам уже давно не командував, уражений важким апоплексичним ударом, аж урешті ввечері десятого травня віддав Богу душу. Але Рожественський заборонив знімати адміральський прапор з нашого судна! Офіцери казали, це тому, щоби не руйнувати морального духу ескадри. Тож фон Фелькерзама замкнули в труні під палубою «Осляби», й отак ми плили далі, як флаґманський корабель. Утямте, панове, як перша омана породжує наступні омани, — так руйнуються основи всього на світі, наче тріщини розходяться кригою від одного удару; от тільки отого грому Зевсового, з яким лускає крига, тільки грому не чутно.

… Коли все валиться, на що можна обпертися? Ми мали увійти в Корейську протоку в п’ятницю тринадцятого травня, тож Рожественський наказав наперед влаштувати день безглуздих навчань, аби лиш уникнути битви під невдалою датою. Попи скрупульозно освятили гармати на всіх суднах. Ми плили трьома, потім двома кільватерними колонами, день був сірий, імлистий, хмари оповили небо. Уночі етер аж тріщав від японських перемовин, ми знали, що їхній флот поблизу. На світанку з’явився перший вражий крейсер, він викликав інші, ті йшли рівнобіжно ескадрі, проте було заборонено стріляти; врешті люди не витримали, перший, мабуть, хтось із артилеристів на «Ослябе», важко сказати, бо стався один постріл, й одразу ціла канонада, але жодного разу ми не влучили — люди стріляли до початку самої битви, так, саме так. Опівдні наспіли головні японські сили, флаґманські панцерники вишикувалися, перетнувши нам шлях. Вони були меткіші, ніж ота наша суміш суден різного класу, переповнених вугіллям, зарослих морським бур’яном: були меткіші, здатні зайняти власну й накинути нам позицію, а також відстань перестрілки, й кутовий курс підходу кільватерних колон. Рожественський намагався переманеврувати їх, але безуспішно, тільки власне шикування поламав. Ви повинні знати, messieurs, що в старій військово-морській тактиці Літа в битві панцерників розташування бойових кораблів супроти інших суден могло більшою мірою вплинути на результати зіткнень, ніж сама потужність гармат і міць панцирів. Корабель, розвернутий так, що в нього стріляли залпом гармати усього борту, а сам він міг відповідати лише з носової артилерії, заздалегідь був приречений на загибель. Отож перший маневр простий: пройти перед баками армади і перетнути її курс під кутом дев’яносто градусів. Хуткіша японська ескадра ходила нам отак перед носами туди й сюди, луплячи з віддалі в шість миль зосередженим вогнем, бо вони, либонь, одразу отримали наказ поцілити найперше флаґманські кораблі, від найближчого починаючи, — а який флаґманський корабель сидів у них, мов качка на прицілах? «Ослябя»! З вимпелом трупа на щоглі, кидаємо кітву на місці, вибиті з кільватера, бо коли Рожественський на своєму «Князе Суворове» хотів було вийти в чоло колони, він мало не призвів до масового зіткнення: «Суворов» перегородив дорогу «Императору Александру», «Александр» — «Бородино», «Бородино» — «Орлу», а поміж них входимо ми, тобто «Ослябя», провадячи другу групу панцерників. Ми кинули кітву, піднесли на реях чорні кулі, шикування розійшлося у боки. Японці бомбардували нас нещадно — обидва флаґманські кораблі, але наш потужніше, — тоді я дивом уник смерти, чоловіка за два кроки від мене змело з палуби, уламки посікли мені шкіру, наче квач із бритв. Носовий навігаційний поміст палав, нам урвалася кітва. Та найгірше, що в нас поцілили двічі в лівий від носа борт, де пробили таку діру в панцирі й обшивці, трохи вище ватерлінії, що тройка в’їхала б туди без проблем, і ми дедалі більше хилилися набік, проте годі було отвір залатати: хвиля була висока. «Ослябя» намагався утекти від вогню, та марно, бо тільки крен ставав ще більший, аж до кітвових клюзів. Нам відстрелили носову вежу, на всьому судні зникла електрика, палав бойовий місток, вугільний пил висів у повітрі та вкривав усе огидним слизом, липким, їдким, сліпучим, а клепки й кілки вистрибували з металу тузінями, панцерні плити відпадали, як висохлі струпи, — врешті командир наказав покинути судно, «Ослябя» перевернувся догори кілем і пішов на дно.

… Я бачив, як вона гойдалася на хвилях, за кількадесят аршинов від мене, коли я плив до винищувача, що збирав уцілілих, — труна з