Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

— Давай сюди пляшку. Можеш лишити склянку для гостей. Спасибі. Оце діло! Раджу й тобі. Це я вперше п’ю за три місяці.

— Так от, Лін, я кинула сцену наприкінці минулого сезону. Кинула тому, що набридло таке життя. А головне через те, що мені просто душу верне від наших мужчин, від того сорту мужчин, з якими доводиться мати діло нам, акторкам. Ти сама знаєш, що це таке, це — вічна боротьба по всьому фронту, починаючи з антрепренера, що запрошує тебе випробувати його новий автомобіль, і кінчаючи розклеювачем афіш, що насмілюється називати тебе просто по імені.

А найгірші — це ті, що приходять до тебе після вистави, ці закулісні завсідники і антрепренерові друзі, що везуть тебе вечеряти, зваблюють своїми діамантами і пропонують познайомити з усякими Денами, Девами і Чарлями. Це тварини, і я їх ненавиджу.

Знаєш, Лін, жаліти треба таких дівчат, як ми з тобою, дівчат з хорошої порядної родини, що мріяли чесним шляхом прокласти собі дорогу в житті, здобути ім’я, але нічого цього не досягли. От скрізь бачиш стільки співчуття до хористок, що заробляють п’ятнадцять доларів на тиждень. Дурниці! Найстрашніше їхнє горе можна зразу вилікувати порцією омара.

От кого справді треба пожаліти, так це акторок, що заробляють від тридцяти до сорока п’яти доларів на тиждень — примадон поганеньких театрів. Така знає, що кращого не досягне, і все ж цілими роками ходить у ярмі, сподіваючись якоїсь щасливої нагоди, що ніколи не приходить.

А в яких йолопських виставах доводиться брати участь. Знаменитий номер у “Хорі Тачок”, коли друга акторка тягає тебе за ноги по кону, — благородна драма проти тих ідіотських штук, що мені доводилося виробляти у тридцятицентових театрах.

Але що я найбільше ненавиджу, так це мужчин, мужчин, що говорять тобі всяку нісенітницю і підморгують через стіл, стараючись купити тебе, відповідно до того, яку призначать тобі ціну, за склянку вюрцбургера або шампанського. А мужчини-глядачі, що плескають, виють, ричать, штовхають один одного, викривлюються, жеруть тебе очима, неначе зграя диких звірів! Повилуплюють на тебе очі, ладні проковтнути, попадись тільки їм у лапи. О, як я їх ненавиджу!

Однак я оце говорю, говорю, а ще нічого не розказала тобі, Лін.

Призбирала я двісті доларів і з першими літніми днями кинула сцену. Потім рушила до Лонґ-Айленду і розшукала там пречудове маленьке сільце.

Зветься це сільце Саундпорт і стоїть біля самої води. Я хотіла перебути там літо, підучитись трохи декламації і, як пощастить, відкрити студію. Найняла я кімнату на самому березі в одної вдови, що винаймала пару кімнат, щоб не самій жити. У неї був ще один комірник, священик, на ймення Артур Ляйль.

Так, ти вгадала, Лін, він і є герой. Я тобі все це розповім за хвилину, це драма в одному акті.

Як тільки я побачила його, Лін, я зразу ж почула, що пропала, він переміг мене з перших слів. Він був такий не схожий на мужчин з театральної зали. Він був високий, стрункий, і я ніколи не чула коли він входив, я просто почувала. Лице в нього було як у лицаря, як у одного з лицарів Круглого Столу[420], а голос немов віолончель, коли грає соло. А манери!..

Знаєш, Лін, якщо взяти Джона Дру в його найкращій салоновій сцені і порівняти з Артуром, то Джона слід було б заарештувати за непристойну поведінку.

Ну, не буду вдаватися в подробиці. Одне слово, не пройшло й місяця, як ми були заручені. Він служив за проповідника в маленькій методистській церкві, і ми мріяли про маленький церковний будинок з курми і пасікою. Артур усе говорив мені про небесне, а я більше думала про курей та бджіл.

Я не сказала йому, що була акторкою. Я надто ненавиджу театр і все, що з ним зв’язане; я скінчила з ним назавжди і не вважала за потрібне торкатися цієї справи. Я почувала себе гарною чесною дівчиною, і мені не було в чім перед ним каятися. От хіба що тільки в декламації, це єдине, що могло бути в мене на сумлінні.

О, Лін, яка я була щаслива! Я співала в місцевому хорі, відвідувала “Товариство швачок”, декламувала “Анні Лорі”, знаєш ту, що з присвистом, і не жартуй, “майже як професійна акторка”, як писали в щотижневій сільській газеті. Ми з Артуром каталися в човні, гуляли в лісі, ніжно пригорнувшись одне до одного, і це манісіньке сільце здавалось мені найкращим місцем у світі. Я б з радістю прожила там усе життя, якби не...

Але одного ранку старій місіс Герлі захотілося поплескати. Ми сиділи на ґанку, я їй помагала нанизувати боби, вона почала викладати мені всякі плітки, як це завжди роблять квартирні хазяйки. Для неї, як і для мене, містер Ляйль був святий. Вона почала перебирати його чесноти і вартості і закінчила тим, що розказала мені, що Артур мав нещодавно якусь надзвичайно романтичну любовну історію, що закінчилась нещасливо. Подробиць вона не знала, але, на її думку, він був сильно захоплений. Він худів і марнів, заявила вона, і в нього є якась пам’ятка від цієї леді, — він ховає її в скриньці з рожевого дерева, а скриньку цю держить під замком у шухляді в писемному бюрку.

Декілька разів, сказала вона, я бачила, як він сидів вечорами сумний і замислений над цією скринькою, але зараз же замикав її, як тільки хто-небудь входив до нього.

Ну, ти ж розумієш, що я, не довго думаючи, взяла його за руку, звела з п’єдестала і дещо шепнула на вухо.

Того самого дня, коли ми повільно пливли в човні край берега поміж водяними лілеями, я сказала йому:

— Артуре, ти ніколи мені не говорив, що любив іншу. Але про це сказала мені місіс Герлі. Я терпіти не можу, коли мужчина бреше і тому одразу дала йому зрозуміти, що знаю все.

— Коли тебе тут не було, — сказав він, дивлячись мені просто в очі, — я, правда, сильно був захопився. Раз ти вже знаєш, я буду з тобою одвертий.

— Я слухаю, — сказала я.

— Моя люба Ідо! — почав Артур. Я звичайно жила в Саундпорті під своїм справжнім ім’ям, а не сценічним. — Ця любов була цілком платонічна. Хоч ця жінка збудила в мені найсильніші почуття і здавалась мені ідеалом, я