Читати книгу - "Метелик"

Коли потік проминає мій пліт, я дивлюся в бік Сільвена. Але його вже не видно. Твань під тоненьким шаром спіненої води зовсім гладенька. Над поверхнею навіть не з’являється рука мого товариша, щоб помахати мені на прощання. Я реагую на це цілком по-тваринному, над усіма почуттями переважає інстинкт самозбереження: «Ти залишився живий. Тепер ти сам, і коли опинишся в джунглях, продовжувати втечу тобі буде не з медом».

Потік, що розбивається мені об спину, бо я сиджу, закликає мене до порядку. Він згинає мене вдвоє, а його удар виявився таким сильним, що я кілька хвилин не можу відсапатися. Пліт проповз іще кілька метрів, і тільки тепер, дивлячись, як цей потік завмирає біля підніжжя дерев, я починаю оплакувати Сільвена: «Ми були так близько. Якби ти не встав з плота! Нас відділяли від дерев лише якихось три сотні метрів! Навіщо ти це зробив? Скажи ж бо мені, чому ти вчинив це безглуздя? Як ти міг припустити, що по такій тонкій кірці на намулі можна пішки дістатися до берега? Невже тебе підганяло сонце? Чи віддзеркалення моря? Що мені думати? Невже ти більше не міг терпіти це пекло? Скажи мені, чому такий чоловік, як ти, не зумів змиритися з цією спекотою ще кілька годин?»

Потоки накочуються один за одним з рокотом. Вони дедалі частішають і стають глибшими, щоразу цілком накривають мене й підштовхують на кілька метрів ближче до берега, але не відриваючи від намулу Десь о п’ятій годині ці потоки враз перетворюються на хвилі, тривають пліт з дна, і він починає пливти. Хвилі, маючи під собою певну глибину, не рокочуть. Рокіт потоків стих. Сільвенів пліт уже заплив у джунглі.

Нарешті я опиняюсь за якихось двадцять метрів від пралісу. Коли хвиля відкочується, я знову опиняюсь на намулі, але вирішую не вставати з мішків, аж поки схоплюсь руками за гілляку або за ліану. Я просиджую ще понад годину, перше ніж приплив підіймається настільки, що заносить мене в джунглі. Чергова хвиля з гурчанням жбурляє мій пліт під дерева. Я відгвинчую гайку й звільняюсь від ланцюга, але не викидаю його, може, він іще мені знадобиться.

У джунглях

Швидко, поки не настала ніч, я пробираюсь у джунглі, то йдучи, то пливучи, бо тут теж стоїть твань, яка може засмоктати. Вона заходить далеко в джунглі, і я не встигаю до вечора дістатися до суходолу.

Мені в ніс б’є жахлива затхлість, а очі виїдає якийсь газ. Мої ноги заплутуються в траві та листі. Але я намагаюся ще далі підплисти на мішках. Щоразу просуваючись на крок уперед, намацую ногами дно під водою, і тільки тоді, коли вони не грузнуть, іду далі.

Першу ніч я проводжу на великому дереві, що впало на землю. Наді мною повно всіляких птахів та комах. Тіло моє горить, його бере на кольки. Я прив’язую до дерева торбину й надягаю куртку. В цій торбині — моє життя: адже кокосовим горіхом я можу погамувати й голод, і спрагу. Тесак прив’язаний до правої руки. Я стомлено випростуюся на стовбурі між двома гілляками й одразу ж засинаю. Тільки бурмочу кілька разів: «Бідолашний Сільвен!»

Мене будять пташині крики. Сонце пробивається глибоко в джунглі, воно ще низько, недавно зійшло, ще тільки сьома чи восьма година. Довкола стоїть вода. Отже, це приплив.

Уже минуло шістдесят годин відтоді, як я вирушив з острова Дьябль. Пересвідчуюсь, що я далеко від моря. В усякому разі, я зачекаю, коли приплив відступить, і сходжу до моря висушитися та трохи зігрітися. В мене більше нема прісної води. Залишилося ще три жмені м’якуша кокосового горіха, який я з насолодою їм і яким натираю свої рани. М’якуш має олію, яка пом’якшує мої опіки. Потім викурюю дві сигарети. Я думаю про Сільвена, цього разу без егоїзму. Чи не варто було мені втікати без друга? Я ж боявся, що сам не зумію дістатись на волю. Тож нічого не змінилося в моєму становищі, тільки великий смуток стискає моє серце, і я заплющую очі, ніби це може завадити мені уявляти сценку загрузання мого друга у твань. Для нього все вже скінчилося.

Я засунув свою торбину в дупло, вийнявши з неї кокосові горіхи. Мені вдається, щосили б’ючи ними об дерево, розбити два горіхи. З’їдаю їхній м’якуш і випиваю з них надто солодку рідину. Море швидко відступає, і я легко йду по болоті до берега.

Сьогодні сонце вельми привітне, а море небачено гарне. Я довго дивлюсь на те місце, де, як мені здається, зник Сільвен. Мої речі» як і тіло, що його я змив морською водою, яка зібралася в одній ямі, швидко висихають. Викурюю сигарету. Ще раз зиркаю на могилку мого друга й, легко ступаючи, повертаюсь у джунглі. Закинувши торбину за плече, повільно заглиблююсь у хащі. За якихось дві години нарешті виходжу на землю, яку ніколи не затоплювало море. Жоден слід внизу на деревах не вказує на те, що сюди доходили морські припливи. Я зупиняюсь тут на постій і відпочину цілу добу. Порозрубую тесаком шкаралущу кокосових горіхів і поскладаю їхній уміст у торбину, щоб можна було їсти, коли мені цього захочеться. Я міг би розвести багаття, але гадаю, що це небезпечно.

Решта дня й ніч минули без пригод. Зі сходом сонця мене будить пташиний щебет. Закінчую виймати м’якуш з горіхів і, закинувши клуночок за плече, рушаю на схід.

А о третій пополудні я знаходжу стежку. Мабуть, нею користуються шукачі природного каучуку або золота. Вона вузька, але чиста, не закидана гілками, — видно, тут часто ходять. Раз у раз натрапляю на сліди віслюка й непідкованого мула. На засохлій грязюці бачу й людські сліди. Йду аж до вечора. Жую м’якуш кокосового горіха, тамуючи голод і спрагу. Час від часу, добре розжувавши м’якуш, змащую цією рідиною, повною олії та слини, губи, кіс і щоки. Повіки на моїх загноєних очах часто злипаються. Тільки-но трапиться нагода, я промию очі прісною водою. В торбі у мене, крім горіхів, лежить брусок марсельського мила, безпечна бритва, дванадцять лез і помазок. Усе добре збереглося.

Тесак я тримаю в руці, але не користуюся ним, бо на стежці перешкод нема. Я навіть помічаю збоку ще майже свіжозрубані гілки. Тут ходять