Читати книгу - "Метелик"

Ці джунглі відрізняються тих, з якими я познайомився під час своєї першої втечі в Сен-Лоран-дю-Мароні. Тут вони двоповерхові й не такі густі, як там. Перша поросль здіймається на висоту п’ять-шість метрів, а склепіння джунглів — більш як на двадцять метрів. Небо видно тільки над стежкою. Ліворуч від неї — суцільна темрява.

Я йду швидко. Інколи трапляються галявини, розчищені вогнем, що його запалила людина чи блискавка. З того, під яким кутом падає сонячне проміння, я роблю висновок, що сонце незабаром зайде. Я простую на схід, тобто в бік негритянського селища Куру та в’язниці з такою самою назвою.

Нараз стає темно. Я не повинен іти вночі. Треба завернути в джунглі й знайти собі нічліг.

Я нарубую тесаком купу гладенького, схожого на бананове, листя й зариваюсь у нього. Тепер я спатиму на сухому, а дощу, сподіваюся, не буде. Викурюю дві сигарети.

Сьогодні ввечері я вже не дуже стомлений. Наїдаюся м’якуша кокосового горіха й голоду не відчуваю. Тільки спрага геть висушила рот, і його навіть не вдається змочити слиною.

Почалася друга частина втечі. І ось уже третю ніч я щасливо провів на Великій Землі.

Ох, якби Сільвен був тут! Але його нема, і що тепер тобі робити? Невже, коли ти хотів діяти, тобі завжди був потрібен хтось, хто дав би пораду або підтримку? Хто ти, командир чи солдат? Не будь йолопом, Метелику, втрата друга є несправедливою карою для тебе, але тобі мусить вистачити сили вистояти самому в джунглях. Твої друзі, яких ти покинув на Руайялі, Сен-Жозефі та Дьяблі, лишилися далеко. Минуло вже шість днів, як ти вирушив звідти. Мабуть, табір Куру вже попередили. Спершу — наглядачів лісового табору, а потім — негрів, що живуть у найближчому селі. Там, либонь, теж є жандармський пост. Тож чи безпечно йти до цього села? Я ж зовсім не знаю його околиць. Табір розкинувся між селом і річкою. Ось і все, що я знаю про Куру.

На Руайялі я був вирішив перехопити першого-ліпшого перехожого й примусити його провести мене до табору Ініні, де живуть індокитайці, серед яких Шанів брат Кюїк. Навіщо змінювати план? Якщо на Дьяблі повірили, що ми втонули, то мені тут нема чого боятися. Якщо ж вони схилилися до того, що ми втекли, то Куру таїть для мене небезпеку. А що це табір лісорозробок, то в ньому, певне, багато тюремників-арабів, а отже, чимало людоловів. Спробуй, Метелику, перехитрити наглядачів. Не припустися помилки. Тобі треба робити так, аби ти бачив кожного, хоч би то хто був, раніше, ніж він побачить тебе. Висновок: ти не повинен іти стежкою, а лише джунглями, паралельно із стежкою. Сьогодні ти припустився помилки, помчавши вчвал цією стежкою, маючи з собою єдину зброю — тесак. Це не через непродуманість, а через своє божевілля. Отже, завтра я піду джунглями.

Прокинувшись від криків тварин та птахів, які вітають світанок, я стрепенувся водночас із джунглями. Починається новий день. Я ковтаю пригорщу наспіх розжованого кокосового м’якуша, протираю ним обличчя й рушаю в дорогу.

Тепер я йду джунглями збоку від стежки, насилу розгортаючи перед собою ліани й гілки. І добре зробив, що зійшов зі стежки, бо раптом чую свист. Стежку я бачу перед собою метрів на п’ятдесят. Мені не видно того, хто свистить. Та ось і він. Це чорний, як сажа, негр. На плечі в нього клунок, а в правій руці — рушниця. Він у сорочці кольору хакі й у шортах, але босий. Понуривши голову й згорбившись під тягарем ноші, негр не відриває очей від землі.

Сховавшись край стежки за товсте дерево, я чекаю з відкритим ножем, коли він підійде до мене. Аж ось негр порівнюється з деревом, і я накидаюсь на нього, викручую руку, в якій він тримає рушницю, і примушую його випустити зброю.

— Не вбивайте мене! Бога ради, згляньтеся наді мною!

Я приставляю йому до горла вістря ножа, і він застигає. Потім нахиляюсь і беру рушницю — стару пукавку з одним стволом, який, мабуть, ущерть набитий порохом та шротом. Звівши курок, відступаю на два кроки й наказую:

— Поклади на землю клунок! Не пробуй тікати, бо пристрелю, як собаку.

Переляканий негр виконує мій наказ. Потім зводить на мене очі й питає:

— Ви втікач?

— Так.

— Чого вам треба? Беріть усе, що я маю. Але прошу вас, не вбивайте, в мене п’ятеро дітей. Згляньтеся наді мною, відпустіть мене!

— Замовкни. Як тебе звати?

— Жан.

— Куди йдеш?

— Несу харчі й ліки двом своїм братам, вони рубають у джунглях дерева.

— Звідки ти йдеш?

— З Куру.

— Ти там живеш?

— Я там народився.

— Знаєш Ініні?

— Еге ж, я не раз торгував з індокитайцями із того табору.

— Бачиш оце?

— Що то таке?

— Це п’ятсотфранкова банкнота. Вибирай: або робитимеш усе, що я тобі скажу, і я дам тобі ці п’ятсот франків і поверну рушницю, або ж відмовишся чи намагатимешся мене одурити, і тоді я тебе вб’ю. Ну, вибирай!

— Що я маю зробити? Я зроблю все, що ви забажаєте, навіть задарма.

— Обережно проведеш мене до табору Ініні. Коли я знайду когось із індокитайців, ти зможеш піти собі. Домовились?

— Еге ж.

— Не одури мене, а то я поквитаюся з тобою.

— Ні, клянусь, я чесно вам допоможу.

Негр дає мені шість бляшанок згущеного молока, а також хлібину й шматок копченого сала.

— Сховай свій клунок у лісі, забереш його потім. Зараз я зроблю тесаком зарубку на дереві.

Я випиваю бляшанку молока. Негр дає мені новісінькі робочі штани моториста. Я надягаю їх, не випускаючи з рук рушниці.

— Веди, Жане. Старайся, щоб нас ніхто не побачив. Бо якщо мене схоплять, то це буде, вважай, з твоєї вини, і тоді тобі не минути лиха.

Жан уміє пробиратися крізь джунглі краще за мене, і я ледве встигаю за ним, так спритно він обминає гілки та ліани.

— Ви знаєте, в Куру попередили, що з островів утекли двоє каторжан. Тож я чесно скажу вам: то дуже небезпечно проходити повз табір каторжан Куру.

. — Ти, Жане, здаєшся мені доброю і відвертою людиною. Сподіваюсь, я не помиляюся. Що ти мені порадиш, аби я міг спокійно дістатися до Ініні? Запам’ятай, що від моєї безпеки залежатиме, жити тобі чи ні, бо коли мене заскочать наглядачі або людолови, я змушений буду тебе вбити.

— Як мені вас називати?

— Метеликом.

— Гаразд, пане Метелику. Нам треба зайти в ліс і