Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Це означає, — відказав Ульріх, — ось що: якщо під мораллю розуміти регулювання всіх отих стосунків, до яких належать почуття, уява й таке інше, то кожен окремий індивід у цих стосунках пристосовується до решти людей, нібито набуваючи в такий спосіб певної усталености, але всі разом у моралі не виходять зі стану божевілля!

 — Ну, це вже занадто! — добродушно промовив граф Ляйсдорф, а Генерал і собі докинув:

 — Але ж послухай, у кожного має бути все ж таки власна мораль; адже нікому не можна диктувати, кого йому любити — кішку чи собаку!

 — Невже цього не можна диктувати, ясновельможносте?! — настійно спитав Ульріх.

 — Так, колись, — дипломатично відповів граф Ляйнсдорф, хоч усе ще й у полоні своєї довірливої переконаности, що «істинне» є в усіх сферах, — колись із цим було краще. А тепер?

 — У такому разі нам лишається перманентна війна релігій, — сказав Ульріх.

 — Ви називаєте це війною релігій? — зацікавлено спитав Ляйнсдорф.

 — А як же ще?

 — Що ж, досить непогано. Дуже влучне визначення нинішнього життя. До речі, я завше здогадувався, що у вас криється зовсім непоганий католик!

 — Я католик дуже поганий, — відповів Ульріх. — Я не вірю, що Бог на землі був, а вірю в те, що він іще прийде. Але аж тоді, як шлях йому робитимуть коротшим, ніж робили досі!

Його ясновельможність відкинув це твердження сповненими гідности словами:

 — Це — понад моє розуміння!

38. Назріває велика подія. Але ніхто цього не помічає

А Генерал, навпаки, вигукнув:

 — На жаль, я мушу негайно повернутися до його превосходительства. Але ти неодмінно ще поясниш мені все це потім, я тебе так не відпущу! З вашого дозволу, панове, я підійду до вас ще раз!

Лайнсдорф, судячи з його вигляду, хотів був щось сказати, думка в нього напружено працювала, та щойно вони з Ульріхом лишилися самі, як їх оточили люди, котрих принесла сюди загальна коловерть і затримала притягальна постать його ясновельможности. Про те, що перед цим сказав Ульріх, ніхто вже, звичайно, не згадував і словом, усі, крім нього самого, про це вже забули, коли ззаду хтось узяв його під руку, й поруч постала Агата.

 — Чи ти знайшов уже причину захищати мене? — лагідно, але ущипливо спитала вона.

Не випускаючи її руки, Ульріх відвернувся разом з Аґатою від людей, з якими досі стояв.

 — Чи не пора нам додому? — спитала Аґата.

 — Ні, — відказав Ульріх, — я піти ще не можу.

 — Тебе, мабуть, не відпускають звідси прийдешні часи, задля яких ти маєш берегти тут свою чистоту? — збиткувалася над ним Аґата.

Ульріх притис до себе її лікоть.

 — Мені здається, це промовляє на мою користь, що моє місце не тут, а у в’язниці! — прошепотіла вона йому на вухо.

Вони пошукали куточка, де могли б усамітнитися. Сходини вже просто-таки вирували й поволі перемішували своїх учасників. Та загалом усе ще вирізнялися два головні гурти: навколо військового міністра розмови точилися про мир і любов, навколо Арнгайма тепер — про те, що німецька м’якість найпишніше розквітає під захистом німецької сили.

Арнгайм слухав це доброзичливо, бо ніколи не відкидав щиро висловлених думок, а надто любив свіжі. Його турбувало, чи не наштовхнеться справа з нафтовими родовищами на труднощі в парламенті. Він не мав сумніву, що уникнути протидії слов’янських політиків у жодному разі не пощастить, і сподівався заручитися підтримкою німецьких. В урядових колах усе йшло непогано, коли не брати до уваги певної ворожости в міністерстві чужоземних справ, великого значення якій він не надавав. Другого дня він мав їхати до Будапешта.

Ворожих «спостерігачів» навколо нього й решти головних постатей крутилося чимало. Найшвидше їх можна було розпізнати з того, що вони з усім погоджувалися й були такі люб’язні, хоч до рани прикладай, тоді як решта людей трималися все ж таки переважно різних поглядів.

Одного такого Туцці спробував переконати словами:

 — Усе, що кажуть, нічого не означає! Це взагалі нічого не означає!

Ще один йому повірив. Це був парламентар. Але він не змінив думки, з якою сюди прийшов, — що тут коїться все ж таки щось недобре.

А його ясновельможність у розмові зі ще одним таким допитливим, захищаючи цей вечір, сказав, навпаки, таке:

 — Шановний ви мій, від тисяча вісімсот сорок восьмого року навіть революції робляться лише балаканиною!

Хибно було б у таких відмінностях не бачити нічого, крім припустимого відступу від загалом неминучої в житті одноманітности; а проте цю багату на наслідки помилку роблять майже так само часто, як промовляють фразу: «Це справа почуттів!», обійтися без якої наш розум, схоже, ну геть не може, бо так уже він влаштований. Ця неодмінна фраза відділяє те, що в житті має статися, від того, що може статися.

 — Вона відділяє, — сказав Ульріх Агаті, — усталений лад від наданої особистої свободи дій. Ця фраза відділяє раціоналізоване від того, що вважають ірраціональним. У звичайному своєму вживанні вона означає визнання того, що людяність у головних речах — це необхідність і неминучість, а в речах другорядних — якась підозріла сваволя. Люди вважають, що життя обернулося б на в’язницю, якби ми не мали змоги віддавати перевагу вину над водою, бути атеїстами чи святенниками, і ніхто й думки не припускає, що коли йдеться про почуття, то справді можна віддавати чому-небудь перевагу; щодо почуттів, то скоріше є речі дозволенні й недозволенні, хоча чітких меж між ними й немає.

Питання почуттів між Ульріхом і Агатою було недозволенне, і вони, тримаючись попідруки й марно шукаючи очима затишного куточка, розмовляли лише про це зібрання, хоч потай не переставали нестямно тішитися тим, що після пересварки зійшлися знов. А щодо вибору — любити всіх людей на світі чи спершу якусь їхню частину знищити, — то він, навпаки, вочевидь був питанням почуттів двічі дозволенним, а то в Діотиминому домі й при його ясновельможності це питання не обговорювали б так гаряче, хоч воно, до того ж, ще й поділяло гостей на два ворожі табори. Ульріх стверджував, що винахід «питання почуттів» зробив справі почуттів найгіршу послугу з усіх, які цій справі будь-коли робили, й, бажаючи пояснити сестрі неймовірне враження,