BooksUkraine.com » Сучасна проза » На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

114
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари)" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 140 141 142 ... 194
Перейти на сторінку:
ж таке право, щоб відривати від коріння? Щоб дитину відривати від цицьки теплої і солодкої? Яка ж совість і реваш який, щоб від свободи штовхати до приниження?

Фока гірко засміявся:

— Ви до жодної партії? А партія — це не люди? І хай загине цілий світ? Так? Нехай там у світі люди залишаться без дерева, без хат, без дахів, а ви всі тут без борошна, з кулешею із яворової кори?

Вітролом покірно відповів:

— Витримаємо, як Бог дасть, і вони витримають з Богом.

Фока крикнув:

— Ви витримаєте, бо ви мисливці і у вас багато лісової звірини. А інші? Нехай поб’ються за хліб або нехай здихають? Інші народи, віри чи партії нехай щезнуть, аби лиш вам самим спалося спокійно?

Вітролом відмахувався:

— Інші народи і віри нехай залишаться з Богом на свободі і нехай роблять, що хочуть. У нас свобода, ми нікому не підлягаємо.

Від безсилля Фока хряснув себе рукою по чолі так сильно, наче самого Вітролома хряснув за впертість. Різко відвернувся, але Савіцький, заспокоюючи Фоку, взяв його за руку, другою вхопив Вітролома, підтягнув того до Фоки. Він промовляв з посмішкою, і всі повеселішали.

— Кінець світу, Кузімбіре, чому саме зараз кінець? Панцьо з вас трохи піджартовував, а ви замість того, щоб лякатися, подивіться на Фоку і задумайтеся над усім цим.

Кузімбір, якого тягнули за руку, розглядався за Панцьом, як за коронним свідком кінця світу, але свідок нерухомо присів у куті, похилив голову між колінами і мовчав. Бомба виручив Вітролома із відповіддю:

— Кінець світу очевидний, бо правдами-неправдами тягнуть нас, ґаздів, до поневірянь примушують.

— Видно, видно, — кивав головою Вітролом, надалі шукаючи поглядом Панця.

Савіцький рванув:

— Та хто ж вас тягне? Це ані проста розмова, ані серйозна. Самі не розумієте, що говорите.

Матарга гавкнув з темного кута:

— Це ваша мова кручена, паничу, бо яка ж вам біда, коли кілька простолюдинів розіб’ють собі голови. Зараз ви переодяглися по-нашому, бо так вам личить, а потім знову повернетеся до панської моди. Защебечете по-панському і знову вас приймуть, найбільш охоче панянки, бо ви красень. І переодягайтеся на здоров’я, а нас у нещастя не впихайте задля панських спекуляцій.

Савіцький почервонів:

— Я для вас панич? Задля спекуляцій?

Почуваючись на силі, Матарга поблажливо посміхався.

— Не так задля спекуляції, як для примхи. Ну, по-панськи. А правду кажучи, то без совісті, хоч нам Фока зараз гостро на совість наїжджає. Але це не ми запхали Чорниша у біду.

Савіцький вхопився за голову:

— Що ж я мав спільного з Чорнишом і в чому я винен?

— Ви ні, це точно, але хто ж, як не пани? По це у панському бутині розійшлося поганою славою і так залишилося. Ми не забуваємо, сплави — це панська вигадка і єврейська. Ви майстер від води, паничу, робіть своє, ніхто вам не забороняє. Але без нас, і спокійна голова.

— Так, так, — белькотів Бомба, — робіть, що хочете, але без нас, без сварок, і спокійна голова.

Відчуваючи полегшення, що на нього не тиснуть, Вітролом жваво поправив Матаргу:

— Ми проти панів нічого не маємо, ані проти євреїв, ні проти інших вір чи партій. Їх Господь також створив по-своєму, ми не вивищуємося, вони собі, а ми — собі.

Ґєлета чітко відбивав:

— Тільки нехай нам на очі не показується, бо де тільки такий у чоботах появиться, то миттєво заразу рознесе.

Лесьо відважився:

— Це тяжка неправда. Я ще не бачив поганого пана, не чув, щоб вони несли заразу, хіба-що заробіток, хліб, ввічливе слово.

Ґєлета грубо відтяв:

— Ну, то сідай на дарабу і їдь разом із ввічливими кланятись.

Матарга пишно зареготав:

— Го-го, ще й яка ввічливість! Хустки, коралі, пахнила для дівчат, іноді й для молодиць. А від цього запаху — панські бенькарти.

Ґєлета заспокоївся, кахикнув, наблизився до ватри. Голосом, що тремтів від сміху, задоволено процідив, нагадуючи недавні події, щоб налякати тих, які не знали панських пасток, та похитнути інших:

— Слово ввічливе так вас потішає, Лесю? Бо підсолене нікчемним ґрошем. Це ваша неволя! Якось ви налто швидко забули, що вашій сестрі Марійці пан нічого не дав за чоловіка. Так, за того Чорниша, що загинув на панському сплаві. А такий був щирий до роботи, неначе весь ліс хотів взяти на плечі! Сміявся до світу, ясними очима світив і пронизував. І бачите, на що сплав здатен. Скочив у саму середину загати, на сам вершечок, щоб рятувати. Не врятував і сам загинув. Останній раз його бачили, коли настовбурчилися на нього колоди з розбитої дараби. Десь із десять колод у нього над головою стирчало, немов на нього напало стало драконів чи чортів. А він один у це бив чеканом, розбивав, відбивав, аж врешті-решт гора колод його накрила, і досі ніхто не знає, чи його колоди похоронили, чи раптова хвиля з гаті затягнула. Не знайшли його. Видно, не дуже й шукали. Пропав. Адже Марійка бігала берегами, шукала, виглядала вздовж рік аж поза Ясенів. Все дарма. І нічого їй не дали. Ані зарплати, ані навіть відшкодування. Нехай разом з дітьми ковтає яворову кору і ввічливе слово.

Лесьо заперечно замахав головою, гарячково залопотів:

— Я добре знаю, що старий пан ніколи не дізнався про Чорнишів. Тоді він хворів, довго не повертався. Марійка дурна, замість того, щоб почекати на пана, скаржилася панночкам у саду. Потім образилася, а панни — кози молоді, що там їм в голові? Танці.

Ґєлета з люттю процідив особливо чітко:

— Чорниш втратив життя на службі у пана, на сплаві. Сиротят залишив, а бідний пан ніколи про це не дізнався.

Лесьо, не знаючи, як йому висловити свої думки, нервувався:

— Чуєте? Марійка сама винна.

Ґєлета розкричався, огидно перекривлюючи сухий голос Леся:

— Чуєте люди, пани невинні, винна сама біданка Марійка, бо її чоловік загинув через бажання рятувати панське дерево. І за це зараз не має чого покласти до рота разом з дітьми.

Лесьо роздратувався:

— Звідки ви знаєте, що немає? Це зараза горда, образлива, нікому і не пискне, хоч би й тріснула з голоду.

Ґєлета, втративши ціджений спокій, розійшовся:

— Зараза?! Його сестра зараза! Ах ти псяча підлиза!

Цвилинюк поспішно втрутився, обриваючи образи:

— Для чого ви так говорите? Зовсім вона не зараза, жіночка, як голубка, тому й горда, чистий брильянт, молода вдова, а за хлопцями не розглядається, лиш про дітей дбає. Вона ходила і до нас до Ясенова, пряла у нас і у інших також, мішками збирала материнку і зілля для аптеки.

1 ... 140 141 142 ... 194
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"