Читати книгу - "Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк"

…і стиснув щелепи міцніше.

Коли через декілька секунд вартові підбігли до місця бійки, то на бруківці, легенько присипаною снігом, і рясно политою кров’ю, розпласталося два тіла.

Вишневецького старшого. І молодшого.

Теж рясно политих кров’ю.

Своєю.

– Прикро, – сказав Вернидуб, хитаючи головою. – Втім, тепер нам буде легше дійти згоди, так, ясновельможний?

Відносно спокійний січовик розпрямився, поводив плечима, та подивився на гетьманця.

Той був блідий і ледь помітно трясся, тримаючи в руках покривавлену гетьманську булаву – символ влади вкраїнського народу.

Вона була у крові диктатора.

– Так, – відсторонено кивнув старий лис.

Вартові почали перевіряти, чи точно мертвий Вишневецький-старший.

Від жвавої діяльності перед собою, Лубко кліпнув, а потім зосередив увагу на січовику.

– Після спільної справи завжди легше. А за свою поламану булаву не сумуй – Кульчик зробить нову.

Вернидуб кивнув, позбавляючись прикрості.

Чіпка ж відчував себе геть нікому не потрібним.

Бо ніхто, ну ви уявляєте – ніхто не спитав як він, чи не болить у нього щось, та навіть руки не подав… жах.

Навіть те, як тільки що на його очах, та і на ньому самому, булавами вбивали його рідного батька, не було таким жахом і психологічною травмою, як байдужість оточуючих. Тож парубок зітхнув, і мовчки піднявся сам.

І мовчав він не через крутість.

Просто, як би, шия боліла.