Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

роззявивши рожеву пащеку. Спершу вони гадали податися відразу до моря, але дороги ще не встигли підсохнути після зимових дощів, тому подорожні звернули на схід до округи Лейк, далі на північ, через горішню частину долини Сакраменто і через гори до Орегону. Звідти вони повернуть на захід до узбережжя, де дороги тим часом підсохнуть, і можна буде берегом дістатися до Золотої Брами.

Земля зеленіла й квітла, і кожен вибалок поміж пагорбів здавався садом.

— Оце ж так! — осміхнувся Біллі, роззираючись. — Кажуть, що перекотиполе мохом не обростає, а ось ми вже обросли. Зроду не мав я стільки добра, хоч колись же не був перекотиполем. Хай йому чорт, таж навіть меблі були не наші! В чому ми стояли, те й мали!

Сексон нахилилася й торкнулась його руки, і він знав, що цей рух виявляє її кохання.

— Мені тільки одного шкода, що все це ти купив на свої власні гроші,— сказала вона. — А я до цього зовсім не доклала рук.

— Не доклала? Ти ж мій помічник, однаково, що секундант у боксі. Ти глядиш мого щастя й здоров’я. Боксер не може боротися без доброго секунданта. Хай йому чорт, та хіба б же я був тут, якби не ти?! Ти мене підбила рушити в дорогу. Якби не ти, я б досі спився або теліпався на мотузці в Сан-Квентіні за те, що був би прибив якогось скеба абощо… А глянь на мене тепер. Глянь на цей жмуток зелененьких кредиток, — Біл поплескав себе по нагрудній кишені,— щоб купити коней хазяїнові. Маємо з тобою нескінченну відпустку, та й заробляємо не погано. І я ще один фах собі придбав — постачаю Оклендові коні.

Якщо вони побачать, що я щось тямлю на цьому ділі, а це таки правда, — то всі власники фрісківських стаєнь самі до мене набиватимуться. А це все завдяки тобі. Ти — мій Еліксир Життя, так, так… І якби Посум не лупав на нас очима, я б… А проте — байдуже, хай собі дивиться!

І нахилившись до дружини, Біллі поцілував її.

Дорога вгору слалася крута й кам’яниста, але перевал був легкий, і скоро вони почали спускатися в каньйон Блю-Лейк, що лежав серед ланів, геть-чисто зарослих золотавим маком. На дні каньйону прослалася широка стяга води напрочуд синьої барви. А вдалині, за пасмом пагорбів, здіймалася синювата гірська вершина в осередді всього краєвиду.

Вони завели розмову з приємним чорнооким чоловіком із сивими кучерями, в мові якого виразно чувся німецький акцент, а тим часом з високого гратчастого вікна швейцарського будиночка, що притулився над озером, усміхалася до них привітна жінка. Біллі напоїв коней трохи далі, біля гарненького заїзду, а балакучий господар вийшов до них і розповів, що він сам збудував свій заклад, але за планом того самого чорноокого добродія з сивими кучерями, що був, як виявилося, архітектор із Сан-Франціско.

— Пішли наші вгору, пішли вгору! — радів Біллі, поганяючи коні звивистою гірською дорогою повз друге, ще синіше, озеро. — Ти помітила, що до нас інакше ставляться, відколи ми їдемо кіньми, а не сунемо пішки з клунками за плечима? Глянуть на Гезл та Геті, на Сексон, на Посума, на твого чоловіченька, на цей розкішний фургон, та й беруть нас за мільйонерів на прогулянці.

Дорога поширшала. Обабіч тяглися обсаджені дубами розлогі пасовища, де паслася худоба. А тоді враз відкрилося перед ними озеро Клір, неначе внутрішнє море, — подмухи вітру з високих гір, на північних схилах яких ще білів сніг, збивали на ньому легку хвилю.

— Місіс Гезард не могла нахвалитися Женевським озером, — озвалася Сексон. — Але навряд, щоб воно було гарніше за це.

— Пригадуєш, той архітектор назвав цю місцевість Каліфорнійськими Альпами, — сказав Біллі.— І коли я не помиляюсь, то онде попереду мріє Лейкпорт. Околиця тут зовсім дика, ніякої залізниці нема.

— І місячних долин теж, — докинула Сексон. — А проте тут дуже-дуже гарно.

— І влітку гарячіше, ніж у пеклі,— переконано заявив Біллі.— Ні, наш край лежить ближче до моря. Але однаково тут таки гарно… Усе мов намальоване! А знаєш, давай зупинимося десь тут надвечір і поплаваємо?..

Через десять днів вони прибилися до міста Вільямса в окрузі Колуза і вперше від якогось часу побачили знов залізницю. Біллі особливо зрадів їй, бо за фургоном ішло двоє чудових биндюгів, куплених для Окленда.

— Тут надто гаряче, — вирішила Сексон, дивлячись крізь мерехтливе від спекоти повітря на долину Сакраменто. — І секвой немає! І ні пагорбів, ні лісу, ні мансаніт, ні мадронів. Порожньо й сумнувато…

— Наче на тих річкових островах, — додав Біллі.— Земля плодюча до ката, але ж каторжної роботи коло неї! Це годиться для робочих шкап, а доброму бурлаці тут ніде й розваги собі знайти. Ні по рибу, ні на полювання, — знай лиш роботу. Я б і сам працював, якби тут оселився.

Крізь спеку та куряву вони їхали Каліфорнійською долиною на північ і на кожному кроці натрапляли на паростки «нових» способів господарювання: великі зрошувальні канави, вже споруджені чи ще споруджувані лінії електрокабеля, що тяглися з гір, силу нових ферм на недавно огороджених невеликих ділянках. Великі господарства розпадалися. Проте чимало порослих кремезними дубами маєтків на п’ять і десять тисяч акрів ще залишалося, і від берегів Сакраменто вони тяглись аж до самого обрію у двигкому мареві розпашілого від сонця повітря.

— Грунт тут дуже родючий, а ні, то ці велетні так не розрослися б, — пояснив їм фермер, що господарював на ділянці в десять акрів.

Сексон і Біллі саме звернули з дороги, щоб напоїти Гезл і Геті побіля його клуні. На більшій частині фермерових десятьох акрів розбуяв молодий садок, хоч багато землі було відведено під побілені курники та вольєри, де видніли сотні курей. Господар щось майстрував коло невеликої недокінченої будівлі.

— Купивши цю садибу, я взяв відпустку, — пояснив він, — і посадив дерева. Після цього повернувся працювати до міста, поки тут усе розчищували. Тепер я вже назавжди перебрався сюди і, скоро збудуємо будинок, пошлю по жінку. Вона в мене трохи нездужає, і тутешнє повітря буде їй корисне. Ми кілька років задля цього працювали не покладаючи рук. — Він зітхнув на повні груди. — А тепер ми вже вільні.

Вода в жолобі нагрілася від сонця.

— Стривайте, — сказав фермер. — Не напувайте їх цими помиями. Ось я зараз напущу свіжої води.

Він відійшов під невеличку повітку, повернув електричний вимикач, і одразу загурчав мотор, завбільшки з ящик на садовину. П’ятидюймовий струмінь кришталевої води бризнув у неглибокий головний канал зрошувальної системи і численними