Читати книгу - "Яса. Том 1"

Закрайками думки давно уже вловлював у собі нечестивість. Веселість, дотепність єдналися в душі із заздрістю, з хитрістю. Ота дрібненька, маленька хитрість… Усім догодити в очі, усім полестити — іноді й покепкувати над тими, над ким сміються інші, дужчі. «Ласкаве телятко двох маток ссе», — те ніколи не випадало з мислі.

І враз спалахувало в мізках, обриваючи думку: а хіба не так? Хіба не завдяки розуму, хитрощам вирвався з тої пожежі? Коли б не хитрував, не крутився, як горобець під яструбом, досі гнив би, як собака, в ладижинському рові або в отій долинці, де одтяли голову Мурашкові. Он, вже в приморозки, бив у піску яму на збіжжя й викинув череп та кості. В черепі стріла татарська площикова — древко вже згнило — і в кістці ноги теж. Згадує хтось того козака? А, видно ж, погинув у бою… Й він би теж не побачив ні цього неба, ні цієї зими, ні Киліяни. Й що з того, що хтось згадав би його добрим словом. Та й хто б згадав? Кому він треба? А так — живе, вдихає запах хліба, милується Киліяною.

Й буйна радість захурделила йому в душі. Марко подумки молився до ікони, що висіла на товстій блискучій сошині. Вимолював у Бога прощення, гаряче каявся перед ним у гріхах, щоправда, приховував деякі помисли, й те було страшно. Але він уже інакше не міг. Кажуть, Бог знає все, що буде з людиною. А Марко таївся од Бога, сподівався, що той, заклопотаний іншими справами, не дослухається пильно до його молитви. І, мабуть, таки обдурив самого Бога, й посміхався хитро. А потім знову щось на нього накочувалося, й починав гаряче молитися Богу, й приходили тоді до нього видіння, буцім він зустрічається з Лавріном і стає перед ним навколішки, розкаюється і плаче, а Лаврін його обіймає й притискає до серця, й вони плачуть обоє, й тоді Марко виповідає Лаврінові все й з’єднує Лаврінову руку з Киліяниною; як побратим, як брат, як батько. І дістає зі сховку гроші, й купує на них зимівник, й вони всі троє оселяються там… Щоправда, думка про гроші та зимівник майнула тільки раз чи двічі, й що дивно, жодного разу не зринуло в його душі бажання висповідатися Киліяні, навпаки, щойно бачив її, в серці спалахувала інша жага, ще й перемішана зі злістю, а все те що бачив допіру, щезало без сліду, й знав напевно: не для того пішов на таке страшне запроданство, щоб віддати її комусь, легше переживе її смерть і навіть свою власну смерть, аніж те, що вона дістанеться Лаврінові. Він ненавидів світ. Ненавидів Лавріна, Драпака, січове товариство — усіх людей. Й не міг зненавидіти себе. Знав, що десь там, у глибині його серця, — лиха чорнота, й поливав її солодкими сльозами жалю до себе. Зринала оскарга навіть на Бога — злякано проганяв її. Намагався ні з ким не знатися, опріч Киліяни і хазяїна. За те його не любили інші наймити, одначе й трохи остерігалися — вгадували в ньому щось таке, що вже зрушилося й не має впину. Своїм думкам давав волю тільки пізно увечері, вклавшись у запіллі на солому й накрившись кожухом з головою. Тоді він мріяв про те, як залюбить у себе Киліяну, як вони поженяться й поїдуть кудись, де зможуть жити щасливо. І їхав… — у снах, але йому завжди снилося, що за ним хтось женеться і що кінь скидає його з себе. Ці думки останнім часом зморили його до краю, і він часто думав, що має з тим покінчити.

Киліяна ж ходила неначе боса по снігу. В гордовитій, гострій Киліяні мовби надломилося щось, вона весь час почувалася неначе на дні велетенської ями, з якої хотіла вилізти й не могла. Світ приголомшив її своєю жорстокістю і невмолимістю. Виросла в лісі, й почувалася серед розкошів природи маленькою королівною, і бачила себе у вимріях веселою молодицею, на яку заглядаються чорновусі парубки та молоді господарі (те було у великий стид, але ж то не насправжки, хіба не можна погратися мислями), тепер всі ті неясні жадання розкішного життя і любощів розвіялися в порох. Вона більше ні на що не сподівалася і ні в що не вірила. Хіба що в Марка, який помалу витягував її з ями тонкими, обережними дотепами. Своїми розмовами про світ намагався повернути на її вуста усмішку, вчив цінувати злиденний будень і радіти тому, що вони живі. «Ми живі, Киліяно. Ми врятувалися. А могли б лежати отам, у лісі, і трава б проросла крізь нас». Киліяна була йому вдячна за все, то більше, що, як їй здавалося, він робить це безкорисливо, од доброго серця. Щоправда, вловлювала в його погляді особливу проникливість, особливу теплінь, але якій дівчині не приємно, коли на неї дивляться з ласкою та обожнюванням. І тільки раз, оглянувшись зненацька, злякалася. Маркові очі жахтіли хтивим вогнем, вони спалювали її, забирали в себе, не питаючи в неї згоди. В її голові майнула думка, що Марко не просто милується нею, що своєю любов’ю він може запропастити її. Але в наступну мить Марко знітився, покірно опустив очі, пробурмотів щось ласкаве і вибачливе. Подібного погляду вона в нього більше не завважувала. Був поступливий, добрий, намагався переробити і її роботу, найсолодші шматочки (хоч які там солодощі в наймах, та ще таких) підсовував їй. Вона заспокоїлася, проте не зовсім. І почала тишком стежити за ним.

Киліяна прихилилася до сохи, на якій висів запорошений образок, що з нього годі було розпізнати, котрий саме святий допомагав молотникам, сказала замріяно й печально:

— Тато завжди по першому снігу запрягали глабці.

У куцому кожушку з опушкою, в ладних чобітках (уже заробила на те убрання) була особливо принадна.

— А хіба ви на своєму хуторі не сиділи, як ми отуто, — спробував заперечити Марко.

Киліяна вперто похитала головою:

— І однак по першому снігу ми безпремінно їхали в Ладижин. Глабці в нас — кленові, ковані під полоззям залізом… Ми їздили з тіткою Вуцькою на зимовий ярмарок. Правда, тато запрягали плохеньку кобилу — Квочку…

В куточках чорних Киліяниних очей блищало по росинці, й в одну мить Маркові стало страшенно шкода тих росинок, каяття рвонуло йому груди, й він сказав у якійсь