Читати книгу - "Заклятий козак"

Рано литовський під’їзд під’їхав під козацькі окопи. Останнім промінням живих очей сотник Шапка-Огольський побачив свого колишнього друга рітмайстра Смольського як цей над ним похилився.

Кричевського і Невмирицького занесли на ношах до Радивила. Князь хотів випитатися, які є дальші плани Хмельницького, але вони не відповідали, мовчали. Привезли й інших ранених. Був між ними Бруяка, брат полковника, Ясько Трухомовка і багато інших.

Радивил не цікавився тепер полоненими, вони спокійно ждали своєї відомої долі. Князь приклякнув біля Кричевського, який лежав тепер на польовому ліжку перед шатром Радивила. Фельдшер князя вичистив і прикрив рану наказного гетьмана

- Станіславе, друже! - промовив князь і поклав руку на його голову. - Прости мені, але чому ти з Хмельницьким?

Кричевський порушився.

- Гетьман іде з тридцяти тисячами добірних козаків і п’ятнадцятьма тисячами татарської кінноти.

Більше не сказав ні слова. Упав у гарячку, бачив свої сотні, що гинули, чув крики розпуки і гомони минулого бою.

- Бийте, бийте, за вікторію, за Україну!

Радивил обняв його рам’я.

- Тихо, друже, тихо!

Кричевський кидався у гарячці і кричав:

- Чого то мало стільки люду втратити?

З розпукою бив головою об залізне ліжко. Бруяка підійшов і взяв Кричевського на руки.

Кричевський випрямився, охляв.

Настала скорботна тиша. Скинули шапки.

Заки висипали могилу, стяли всіх полонених. На найвищій могилі, в якій спочивав навіки сам Кричевський, Радивил казав зробити хрест і напис:

KRZICZEVIUS

COSACORUM REBELLIUM DUX

Ще тиждень стояв Радивил, не знаючи, що далі робити. В неділю зловили козака, що блукав околицею. На муках зізнав він, що проти Радивила іде полковник Богаченко з сімдесятитисячним військом. Мушкетна куля скоротила його муки. Радивил поспішно вернувся на Литву.

Не знав литовський князь, що такого полковника в українському війську не було і ніхто не йшов проти нього.

Минали роки воєн і боїв. Не стало Хмельницького, мінялися гетьмани і чужі війська господарили в Україні. Козацтво поділилося на ворожі собі табори. Одні йшли з Москвою, другі з Річчю Посполитою, ще інші з турецьким султаном. За чужі справи клали головою, брат ненавидів брата. Москва золотом оплачувала прихильників. Настали жахливі роки Великої Руїни. Тоді Марко без жалю покинув батьківщину і подався на довгі роки в чужину.

РОЗДІЛ V

Не стало товариства низового. Про нього ходили вже тільки легенди, що їх розповідали літніми вечорами старі діди, або вигравали в тужливих думах лірники й бандуристи. Запоріжжя виконало своє завдання чесно і по-лицарськи. Триста років боронило землю від орд, триста років зберігало традицію оборони християнства. Аж прийшов час, що бусурменський світ потах і ослаб, грізні наїзники втратили сили до історичного гону, перестали наскоки й грабежі. Тож і в Запоріжжі спорожніли кобурі, загубилися заміристі думи, заржавіли семип’ядні рушниці. Лицарі втратили ціль, осталися тільки спомини, пісні про минулу славу, про воїнів бійких і славетних і про речі, які були і більше не вернуться.

Не стало давніх завдань, а ще не бачило Запоріжжя нової загрози з півночі. В ці роки білокаменна цариця розорала лицарське гніздо. Де було шукати нових людей з новим напрямом, тисячі нових лицарів, коли народ змучився і бажав спочити?

- Спить народ? Хай спить! Кожний сон пробудний! - казав мандрівний мудрець, для якого життя людини було тільки хвилиною в безмірному існуванні народу.

Тож рушили січовики здобувати степ у мирній праці. Одні стали табунщиками, інші закладали оселі на незайманій землі. Городові стали ремісниками, старі характерники без роду - бо вік прожили самітно в куренях - притулилися до сімейних, писарі й люди вчені стали канцеляристами по містах. Щоденна праця дає висліди в родах, карбує характер людини в поколіннях, створює добра в десятиліттях. Ще тільки кобзарі співали, мандруючи старинним звичаєм, але й це бувало зрідка. Вимирало старе покоління, світ не розумів їх, а вони його.

Діда Опанаса забули, сотника Юрка Горностая ледве згадували, вже його правнук Семен чував про подію з Марком, але розповідав про неї щораз рідше, врешті й вона з роками замикала в його пам’яті. Часом згадували про Марка довколишні села, але й тут час творив з дійсної події легенду. Люди ставали інші. Події й їхній зміст достосовувався звільна в усіх переказах до нових людських душ і до нового світогляду. В цих нових легендах і сам Марко не пізнав би ні себе, ні свого минулого.

Повернулися вже до домів солдати, що бували на війні проти французького цісаря, і вони вже посивіли й поникли. Ця війна принесла багато нового з надіями й новими вимогами, до яких слід було примінитися, щоб не залишитися позаду всіх. Тоді, в тих роках, Семен висилав свого одинокого сина Івася на науку в харківський університет.

Того дня, коли все було готове до від’їзду, шляхом біля Семенової хати над’їхала коляса чвірнею запряжена, а в ній чоловік у чорному високому капелюсі і в широкій подорожній загортці. В колясі й позаду неї були прив’язані шкіряні міхи з подорожнім добром.

Чоловік розглядав цікаво село і поодинокі садиби, врешті затримав візника біля хати Семена.

- Здоров будь, батьку! - звітався весело. - А чи можна спочити у вас?

- Просимо милості до хати! - ввічливо озвався Семен.

Подорожній зіскочив жваво з коляси і витягнув до Семена руку з таким щирим усміхом, що здавалося, наче стрінув старого незабутнього друга. Семен цікаво приглядався чужій людині. Подорожній мав на собі узористий жабот і високий білий комір. Чорне волосся спливало хвиляста на його плечі, а очі гляділи так поважно, наче б велика мудрість променіла з них. Сиділи в садку. Яблуні пишніли зрілим овочем Темніли ряди слив і довкілля стояло сповнене тишею і ситістю буйної природи.

- Так ви вже довго, як тут поселилися? - спитав гість.

- Від діда. Три покоління прожило тут. Ще з часів, як запорожці розбрелися по Україні. Старий ми козацький рід.

Гість цікавився тими замріяними, наче шлях на обрію часами, випитував про предків і про його життя і пояснював, що кохається понад усе в бувальщині, в старих призабутих оповіданнях і легендах.

Коли Семен розповідав, гість думав, яка коротка людська пам’ять, і як міняються події й постаті минулого в уяві нащадків. Він знав краще Січ, ніж про неї писали вчені люди, він бачив, що навіть життя Опанаса чи Юрка не було таким,